Ткачук Юлія

9 клас, Романівський ліцей № 2 Романівської селищної ради Житомирського району Житомирської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Макарчук Катерина Василівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Чому, скільки існує людство, стільки іде боротьба і протистояння світла і пітьми, добра і зла, любові й ненависті, життя і смерті, миру і війни? Чому й досі справедливість не може подолати несправедливість? Чи засвоїли ми уроки історії?

На жаль, на планеті тривають збройні конфлікти, війни… Чому їх не можемо зупинити чи попередити? Ці питання хвилюють мене.

Пригадую, як у дитинстві не раз чула від прабабусі Анастасі та бабусі Марії слова: «Бажаю тобі мирного неба над головою». Це побажання для мене, як і для багатьох інших, хто народився і жив під мирним небом, не розкривало всієї глибини свого значення. Небо було мирним, а повірити в те, що в Україні розпочнеться війна, я не могла.

Коли прабабуся розповідала про пережите воєнне лихоліття, а бабуся – про важке повоєнне дитинство, я слухала і думала, що все було давно і ніколи не повториться знову.

А воно повторилось… Мені було 5 років, коли в 2014 році росія окупувала наш Крим та території на сході України. Почалося АТО.

Пам’ятаю, коли на зустрічі з учнями нашої школи стали приходити вчорашні випускники, які були учасниками АТО і захищали суверенітет України. Ми, учні, слухали їхні розповіді, розглядали військову форму, бойові нагороди. Ці юнаки ставали для нас прикладом. Серед них був і мій старший брат Михайло, який після закінчення Львівської академії сухопутних військ отримав бойове хрещення на сході України. Як я пишалася братом і тими мужніми хлопцями! Тоді я почала усвідомлювати, що українська нація сильна і незламна духом, пишатися, що я українка.

А потім було 24 лютого 2022 року… Ворожі ракети у небі, техніка на українській землі сповістили, що почалося повномасштабне вторгнення рашистів. Так у життя мільйонів українців і в моє дитинство увірвалось страшним вихором слова «війна».

Війна оголила недоліки і проблеми в українському суспільстві, про які замовчували роками, яких намагалися не помічати. Вона показала, хто і які цінності сповідує.

На мою думку, кожна демократична країна має право вибирати свій шлях розвитку, самостійно визначати економічні, політичні, культурні зв’язки з іншими державами. І ніхто, ніякий так званий «старший» брат, ніяка країна не має права диктувати свою волю, вказувати, з ким об’єднуватися для захисту державних інтересів, а від кого відмежовуватися. З історії я знаю, що український народ ніколи не зазіхав на території інших країн, не вів загарбницьких воєн, але завжди самовіддано боронив від ворога свою землю, дім, родину, захищав історію, мову, культуру.

Наша історія – це історія боротьби за державність, самобутність і незалежність.

Ця боротьба продовжується і досі.

Війна в Україні триває уже понад 600 днів. Вона змінила нас назавжди, показала, якими ми є насправді. Спільна біда об’єднала націю, пробудила віру в силу людського духу, нездоланне прагнення перемогти ворога і назавжди покарати його за той безмір людського горя, яке він приніс на українську землю. Покарати за Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Краматорськ, Бахмут та сотні міст і сіл; за «Азовсталь», за «Мрію», за тисячі закатованих українців.

Жахлива війна перекреслила спокій і плани, вкрала дитинство, забрала батьків у дітей, синів та дочок у матерів, зруйнувала домівки…

Але я впевнена, що Україна обов’язково переможе. Український народ – нація нескорених. У боротьбі з російською агресією «пишеться» новітня історія нашої демократії і незалежності.

Наші захисники, серед яких і мій брат, – справжні воїни світла і добра, титани на полях битв. Вони готові покласти душу і тіло за свободу, але не дати більше чужинському чоботу й лаптю топтати українську землю. Щодня захисники проявляють такий героїзм, який дивує весь демократичний світ. Захищаючи рідну землю від окупанта, Україна захищає й інші європейські країни від зла, яке несе росія. У цій війні часто не витримують бетон і залізо, але бійці сильніші від них. Вони ідуть крізь смерть до безсмертя.

Війна показала, що найтемніші для України часи не без світла, а без волі. У нас ще не достатньо зброї, щоб швидше здолати ворога, але найміцніша зброя – у нас самих, у наших серцях, душах, у вірі, у прагненні до волі. Це щодня доводять захисники, Президент, рятувальники, медики, енергетики, волонтери, дорослі і діти – всі, хто наближає перемогу.

Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. Я вірю у світанок нашої перемоги!