Скитневський Мартин, 9 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів війни — це дні, які говорять нам про те, що ми не живемо спокійним та щасливим життям уже третій рік; дні, які символізують мужність, витримку та патріотизм нашого козацького народу; дні, які відіб’ються в кожному серці українського громадянина. І я думаю, що в кожного є своя історія щодо цих подій. Сьогодні я повідаю свою.

Прокидаюсь я тоді в готелі (ми були на лижному курорті), це був останній день, після якого ми мали повертатися додому. Але в спілці нашого класу я бачу слова про те, що чути постріли і що в школу не треба йти, а треба ховатися в укриття. У подиві я зіскакую з ліжка й питаю батьків, на що я отримую найгіршу серед можливих відповідей: «Почалася війна». Миттєво звідусіль посипалися дзвінки родичів, знайомих та друзів.

Всі не вірили у цю подію та думали, що це неправда, але, як виявилося, на жаль, це була правда.

У цей день нам нічого не хотілося робити, а лиш заснути та прокинутися по-новому. Звісно, коли я став на лижі, народу було мало, та відчуття складалося подвійне: наче я катаюсь і все добре, але думки про війну вмить гасили всі приємні відчуття від курорту. День був сірим та похмурим, хотілось просто все забути.

На другий день ми спакувалися та поїхали в Чернівці, до подруги моєї бабусі (її, на жаль, вже нема — царство небесне), яка дала нам затишний притулок, де ми жили та хазяйнували. Перші дні йшли незбагненно довго, проте далі ми звикли до нового життя разом з родиною наших кузенів у новому для нас місці. Дні йшли, ми звикали, займалися різними справами, допомагали фінансово армії, яка поринула в бій проти окупантів.

Та одного разу, несподівано для нас, на телебаченні пролунала сирена та термінове сповіщення про можливу загрозу — це була повітряна тривога. Тоді ми почали виходити в безпечне місце, проте на вулиці якраз вона припинилася.

Для нас це було шоком, бо в нашій відносно безпечній місцевості це було вперше. Після цього нічого незвичайного не було. Ми продовжували допомагати нашій армії.

Десь на початку травня ми нарешті повернулися додому. Яка радість була побачити всіх живими та неушкодженими! Тоді ми побачили, що в наш дім прилетів осколок від снаряду. Хвала небесам, що це було на другому поверсі, де нікого не було, але побачити рідний дім було найкращим відчуттям тоді. Дні йшли добре, проте відчуття війни все ще не згасало.

Ще до війни нам дуже хотілося виїхати за кордон, проте війна не дала нам можливості виїхати сім’єю, тому було вирішено відправити мене з братом та наших кузенів в Італію. Вже після місяця проживання в Італії дуже хотілося додому, тому, прибувши з-за кордону, радості не було меж.

Після цього почалася школа в дистанційному форматі. Скажу чесно: це був найгірший рік серед усіх, не враховуючи війну. Тоді я ще зміг з’їздити в Румунію та Чехію, щоб трохи відпочити. Настало одне з найбільш запам’ятовуючих для мене періодів — це було літо. Спочатку літа я почав заробляти гроші, пішовши на фірму носити дрова. Той момент мені запам’ятався дуже добре, тому я радий, що зробив саме так. За два роки я нарешті поїхав на море та перезавантажився після складного року. Я жив у бабусі з дідусем, бо в нашому будинку був ремонт.

Наступний навчальний рік пролетів швидко. Я почав ходити в спортивний зал, за літо навчився рибалити та почав знову допомагати нашій армії, роблячи дрони та допомагаючи матеріально.

Рік був максимально швидкий, і літо також, яке було схоже на те, що було перед цим, тільки я почав ще більше думати, як ми можемо допомагати ЗСУ.

Я змінився, більше став цінувати родину, друзів, став задумуватися над тим, що призвело до війни. Але я вірю, що ми можемо бути об’єднаними, дружніми, а це велика сила, яка веде до Перемоги. Україна — понад усе!