Шевченко Анна, 11 клас, Науковий ліцей комунального закладу вищої освіти «Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія» Запорізької обласної рад

Вчитель, що надихнув на написання есе — Скляренко Зінаїда Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

До певного часу мені ніколи в житті не доводилося стикатися зі словом «війна». Про неї чула з книжок і розповідей старших людей. Розуміла, що війна страшна і люта, жорстока й бездушна. Вона нікого не жаліє на своєму шляху. Моє «ніколи» обірвалося в 2022 році. Війна прийшла в мою країну.

24 лютого… Цей день запам’ятаю назавжди. Україна прокинулась від вибухів, сирен, дзвінків рідних. Галас, метушня, паніка… Я, як і щодня, збиралася йти до школи, але, прочитавши повідомлення вчителя, залишилася вдома. Ще до кінця не усвідомлювала, що до рідної школи більше не повернуся. Через тиждень моє маленьке затишне містечко було окуповано. Скрізь на вулицях ходили загарбники зі зброєю, їздили танки. Вулиці в одну мить стали порожніми. Не чути галасу сусідських хлопчаків, не видно бабусь-пліткарок, які щодня когось обговорювали.

Це наводило на мене жах і нерозуміння того, що відбувається, що це триватиме не один тиждень, не один місяць і не один рік.

Згадую, як з перших днів війни я разом з батьками почала ночувати у холодному підвалі, при цьому ми чули, як над головою проносяться ракети, мчать літаки. І вперше для себе відчула, як у серці зароджується щось невідоме — ненависть до людей, які називають себе «визволителями», огида й зневага до сусідньої країни, яка так безжалісно нищить наші міста та села, нашу рідну землю.

Перебувати на одній території із загарбниками завжди важко, майже неможливо, тому в сім’ї було прийняте рішення виїхати за кордон, що ми й зробили на початку березня.

Яким же був мій шлях? Цю дорогу, яку в народі назвали «дорогою життя», я запам’ятаю назавжди: близько десятка блокпостів, уздовж узбіччя — обгорілі автомобілі, а сама траса була заставлена мінами.

Життя в іншій країні виявилося ще одним випробуванням: нерозуміння чужої мови, незнання місцевості, неможливість вільно висловити свої думки, відсутність дружньої підтримки. П’ять місяців такого проживання дало нам підстави усвідомити, що треба обирати близьке й дороге серцю, тому ми повертаємося в Україну, щоб бути поруч з усім рідним.

Батьки влаштували мене в нову школу. Навчання в ліцеї виявилося цікавим, насиченим на події. Учителі залучали й залучають нас до різних проєктів, конкурсів. Завдяки цьому можемо на якийсь час відволіктися від навколишніх подій.

Оскільки я не можу взяти зброю до своїх рук, намагаюся бути корисною в іншому: беру участь у шкільних заходах, пробую сили в конкурсах, працюю над різними україномовними проєктами, при цьому не забуваю, що можливість учитися, творити щодня дарують наші мужні, відважні, незламні захисники й захисниці. Вони ціною власного життя дають нам змогу здобувати освіту, відчувати всю привабливість шкільних років.

І нам, школярам, у свою чергу хочеться бути вдячними. Під керівництвом голови сектору "VolunTEAM" у ліцеї проводяться різні акції на підтримку воїнів. Пам’ятаю, з якою любов’ю ми виготовляли печиво й відносили його на блокпости, а потім усім класом формували коробки тепла для наших захисників, аби оборонці відчули нашу любов і небайдужість. У такі моменти якось по-особливому відчуваєш свою причетність до спільної справи — знищення ворога на нашій землі.

Але головний наш обов’язок — вчитися, хоч не завжди це і вдається. Під час тривог часто спускаємося в укриття. На півслові зупиняється учитель, не договоривши тему. Класи вмить стають порожніми.

А так хочеться вчитися, запам'ятовувати щось цікаве й корисне, адже цей рік для мене найважливіший — треба складати НМТ, обирати заклад для подальшої освіти, здобувати професію, спланувати своє майбутнє.

Сьогодні я маю писати про війну, про те, як важко ранить серце звістка про зникнення чи загибель героя, про безчинства рашистів, про нові руйнування громадських об’єктів, про знищення міст і сіл, про злочинне втручання у світ природи. Це мій шлях на цій війні. Це 1000 днів війни. Вважаю, якщо кожен українець докладе помірних зусиль у справу звільнення країни, то наша омріяна Перемога настане неодмінно.