Рудюк Майя Євгеніївна,

вчителька Головинського ліцею Житомирського району Житомирської області

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Україна – це не просто країна, не земля і не територія.

Україна – це рана світу, наша гордість і наша історія.

Слова, вистраждані мною, однією із… скількох мільйонів українців? 52? 47? 30? Скільки залишилося в Україні українців, отих, котрі «демос»? Отих, хто не спакував валізи в перший день війни і не подався світ за очі в пошуках кращої емігрантської долі. Хтось прочитає і подумає: « А куди тобі, горопасі, було їхати? В тебе купа валюти наскладена була? Тебе чекали десь в польщах, німеччинах, америках?.. Кому ти десь там, в далеких світах, потрібна?» А я дам відповідь: я потрібна рідній Україні, своєму народу, своїй родині, своєму чоловікові-воїну, котрий в 2014 році добровольцем пішов в АТО, а 24 лютого 2022 року рано-раненько стояв під дверима військкомісаріату. Я не могла залишити його тут без підтримки і

не могла залишити своїх малих допитливих школяриків. Як вони, бідолашні, будуть здригатися від звуку ракетних вибухів, а їхня вчителька буде з спокійної тихої умовної Європи мило посміхатися через монітор і розказувати, що українці завжди були хоробрі, волелюбні, нетерпимі до ворогів, адже ми – нащадки козаків?

Мій вибір – Україна! І це не від безвиході, і не від нерозуміння всієї складності ситуації, і не від відсутності інстинкту самозбереження. Україна мене викохала, дала мені можливість стати тою, хто я є. Я надто ціную гени свого роду, де кожен був українцем в шести мною досліджених останніх поколіннях. Мої діди-прадіди жили в тій Україні, де цінувалася праця, де криваві мозолі були прикметою міцного господаря-землероба, де вночі з густих лісів виходили з криївок мужні хлопці-лісовики, де кувалася сталь і щедро в засіки лилося золоте зерно.

За моєю тендітною спиною стоїть незборима стіна непокірних предків. Вони не зраджували рідній землі, і кожного разу ставали на герць з ласими до чужого зайдами: будь то більшовики чи нацисти, австріяки чи росіяни.

Билися до останнього подиху і вмирали, але паростя мого роду проростало тоненькими блідими пагінчиками і розгалужувалося в наступних поколіннях розумними, талановитими і працьовитими нащадками.

Я викупана в світанкових холодних росах, і моя міць визріла на багатих пшеничних ланах волошкової Волині. Кожна стежинка, сходжена моїми маленькими ніжками, кожна деревина, кожен калиновий кущ моєї малої батьківщини досі сняться мені ночами. Ось я, тоненька дрібненька семилітка, міцно тримаю за руку маму, в другій руці - букет вологих від нічного дощу жоржин… Я іду в перший клас. Божечку, як я любила вчитися! Досі пахнуть мені сторінки новеньких підручників, вперше відкритих на початку вересня і обгорнутих простим газетним папером. А зошити, в яких треба було власноручно під лінійку проводити поля… А барвистий, ще такий новесенький портфелик, білі комірчики на коричневому платтячку, хрусткі квіти бантів! Ах, безтурботне дитинство і щаслива студентська юність в найкращому на всю Україну місті! Замок Любарта, таємничі вигини річки Стир, тінисті алеї парку…Тут в давнину ступала нога колишніх князів, а в далекому 1429 році сюди з'їхалися європейські монархи, щоб вирішити актуальні проблеми загальноєвропейського рівня. Це був прообраз сучасного саміту. З українцями рахувалися, до України їхали, Україною милувалися, Україну вивчали.

З тих пір над моєю рідною землею багато століть сходило і заходило сонце. Було то сонце правди і волі, віри в кращий завтрашній день, надії на спокійне життя в своїй державі і в своїй хаті. Заходило сонце короткочасного розпачу і страху. І тоді приходила ніч, темна і тяжка, голодна і кривава. Але ж найтемніше буває перед світанком. А далі знову зійде сонце. Так завжди було і так буде, на тому світ стоїть. Треба тільки міцно вірити, не чекати на місці, а йти сонцю назустріч. І йти своєю землею, яка тебе народила, вигодувала, окрилила для польоту. А тепер,

знівечена і сплюндрована, вона чекає нашої допомоги, потребує нашої цілющої енергії, наших рук і нашого завзяття.