Коник Варвара, учениця 9 класу Бориспільського ліцею "Патріот" Бориспільської міської ради Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сокол Валентина Василівна

Моя Україна майбутнього

Сьогодні всі говорять про мир, про те, як добре було б жити без агресії. Та чи можливо це? Чи можливо досягнути миру, просто бажаючи його? Прагнення жити в злагоді, безперечно, робить внесок у мирне майбутнє, але так зване «зло» не зникне, доки або не відчує на власній шкурі те, що наробило, або доки не почне відповідати за свої вчинки й не отримає справедливого покарання.

Попри своє, імовірно сильне, бажання помсти, ми все ж мусимо залишатися людьми, адже, що таке мир, ми усвідомимо лише тоді, коли винні в цій ситуації почнуть відповідати за свої вчинки.

Саме з настанням миру певна кількість людей перестануть намагатися «будувати Вавилонську вежу» та дозволять більшості нарешті створити своє майбутнє.

Україна – країна з неповторним минулим, вагомим сьогоденням і з великим майбутнім.

Ми можемо бачити, скільки народжується талановитих людей, які дарують надію на краще, підтримують, надихають, піднімають бойовий дух у такий важкий час, людей, які вболівають за долю громадян, піклуються про те, аби українцям було затишно жити на своїй землі. Але, знявши рожеві окуляри, звертаєш увагу на те, що людей, через кого розчаровуєшся у своєму ж народові, не менше.

У такі моменти задумуєшся: «Чи не занадто мої очікування дитячі? Можливо, краще змиритись і просто плисти за течією? Самотужки я навряд чи зміню щось». Та саме в таких, здавалося б, дитячих мріях і прихована вся сила.

Аби допомогти собі та іншим, варто детальніше дослідити отой свій дитячий бік, бік наївного мрійника, котрий у силу свого віку не може бути темним. Можливо, наважившись хоча б спробувати здійснити свої мрії, ми зможемо відчути смак життя і досягнути хоч якоїсь гармонії у своєму сірому буденні.

Та марно, сподіваючись на інших, самому сидіти склавши руки. Можна, звичайно, сказати: “Почни перший - і за тобою потягнуться”, та шкода, що це так просто не працює. Ні, потрібно почати зі своїх особистих переконань і можливих страхів.

Тому, попри свої сумніви, я працюю над собою лише з однією метою – стати тим самим «першим», чого б мені це не коштувало. Я вірю, що зможу щось змінити, нехай то буде маленький штрих на обличчі мого міста чи щось більш масштабне в долі цілої держави. І як би страшно мені не було  дивитися в майбутнє, але я хочу побачити в ньому здійснену мрію своєї, можливо, надто дитячої, але такої сильної сторони.

До більш активних кроків у досягненні своєї мети може спонукати омріяне щастя, котре чекає нас по закінченню війни. Безперечно, це буде величною подією, загальнонародним святом. Та якщо так подумати, чи не повинні святкувати лише ті, хто зробив щось для цієї перемоги?

Звичайно, бути щасливим ніхто не забороняє, але, на мою думку, тим, хто ніяк не вплинув на такий розвиток подій, розумніше буде швидше зайнятися відновленням країни, а не витрачати час на святкування.

Особисто я, як неповнолітня громадянка, котра не зробила нічого надважливого, не вважаю правильним святкувати не мою перемогу, хоч це й не відміняє того факту, що я буду безмежно щаслива і вдячна нашим захисникам і тим, хто всіляко підтримував їх.

Моя безмежна вдячність та почуття цілковитого щастя стануть мільйонною жаринкою у полум’ї нашої перемоги, що зігріє нашу Україну і дасть їй сили відродитися з попелу війни.