Коник Варвара, 10 клас, Бориспільський ліцей "Патріот" Бориспільської міської ради Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сокол Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ці 1000 днів я шукаю себе. Щоранку збираю своє «Я» з безлічі нервових шматочків, пакую в тілесну оболонку, клею посмішку і... Життя триває. Виходжу за поріг своєї кімнати, обіймаю маму, п’ю запашний чай і чекаю на звук відбою, бо хочу в ліцей, на уроки (хай навіть на фізику!), до друзів… Моє дитинство залишилося в далекому лютому. Воно обірвалося раптово о 5 ранку, коли моя маленька затишна кімнатка-фортеця здригнулася від страшних звуків, яким я тоді ще й назви не знала. росія підступно й жорстоко, як зміюка, вкрала моє дитинство, як і дитинство, і життя всіх нас, українців.

Із пам’яті не стираються перші хвилини, години, дні, тижні, коли всі чекали, що прокинуться і все виявиться страшним сном. Третій рік – кошмар не закінчується.

Зараз, коли кожен день може стати останнім, важливо мати ясний розум. А що було тоді? Повітря наповнене липким смородом страху й відчаю, болю й розпачу, але його перебивав насичений, свіжий, крижаний аромат ненависті до ворогів, до всього російського і тонкі, вишукані  пахощі віри, надії і перемоги.

Хіба щось змінилося? Невже ми спокійно спимо, не чуючи роботу сил ППО? Хіба ми звикли до виття сирен і противного дзижчання шахедів? Невже можна звикнути до того, що гинуть люди, руйнуються наші міста, стогне від обстрілів поранена земля?!

Тоді чому ж ми знову цілеспрямовано ліземо в багно, поступово потопаючи в ньому? І, на жаль, зараз я маю на увазі не якийсь один випадок чи трагічний досвід. Проблема поступово набуває тих масштабних розмірів, які вона мала ще до початку вторгнення. Усе більше й більше людей повертаються до російського контенту, не приховуючи цього, вихваляючись цим, нав'язуючи це.

Живу я не в самому центрі подій, хоча, як це не сумно, також звикла до гучних вибухів. Усе моє місто здригається щоночі й дякує нашим янголам за захист.

То невже, аби припинити споживати російський контент, потрібне щось більше? Пережити те, що пережили Буча, Маріуполь, Херсон і ще сотні міст-героїв? Сама згадка про це мусить сколихнути хвилю в наших закам’янілих серцях, підняти її на гребінь нашої свідомості, розбудити історичну пам’ять, аби вона закричала стоголосо: «Ми – українці!». Та, на жаль,  війна триває, і я мушу наповнювати оточення такими елементарними речами, як українська культура, віра, мова, український контент. Російські блогери, музика, ігри, фільми – усе це зомбує молодь, тих, хто мусив нести людству світло нашої національної єдності, патріотизму, невмирущості духу.

Мої ровесники  живуть ніби в іншому вимірі, в іншій реальності! Вони ніби забули, чиї дрони падають на наші будинки, чиї ракети влучають у лікарні, торгові центри, школи, і продовжують підтримувати ворожу культуру, дають їй можливість процвітати.

Коли я бачу, чую, усвідомлюю все це, більше не маю сили просто терпіти і мовчати, бути “маленьким гвинтиком”. Звісно, що може зробити така маленька людина, як я? Раніше я обмежувала свої можливості лише донатами на потреби ЗСУ. Але мій терпець урвався, і зникли так звані принципи «моя хата скраю». Довелось попрощатися з багатьма друзями, людьми, без яких неможливо було й життя своє уявити. Під час війни вони показали своє справжнє обличчя. Чи були з мого боку спроби змінити їхню думку? Як уже було сказано,  звісно, були. Чи мали вони хоч якийсь результат? Абсолютно ніякого.

Якщо я не можу достукатися до людини, розбудити її, наші шляхи розходяться, як би не було боляче. Моє «Я» не сприймає напівправди, напівдружби, напівлюбові…

Ні, я не покидаю спроб і намагаюся пояснити, наскільки важливо відчути себе частиною УКРАЇНИ. І коли хтось із знайомих починає говорити українською, слухати нашу музику, цікавиться нашою літературою, я відчуваю себе переможцем  І саме тоді приходить розуміння: ти на правильному шляху і ти не одна. Я не буду зупинятися, бо кожна маленька перемога стає частиною великої і наближає нас до мети!