Стан українців, біль, який неможливо описати, гнів, який неможливо утримувати, кожен день звістки, від яких моторошно. Віктор Петрович, як багато українців змушений був покинути свій будинок, хоча з сусідами жили, як одна сім’я ,допомагали один одному, але, коли прийшли російські солдати не зміг з ними жити: «Це не люди, це звірі». Віктор Петрович поїхав з дружиною до вагітної дочки, багато не розповідав їй, не хотів засмучувати. Стримуючи сльози розповідає, як добирався до доньки: «Сліди боїв, ящики з боєприпасами, міни і нескінченні блокпости, коли на одному з блокпостів ми побачили українських солдатів, ми плакали від радості, наші»! У Києві Віктор Петрович став щасливим дідусем, попри всі негаразди він радий, що може потримати на руках свого онука. Чоловік упевнений, що його онук буде жити в щасливій Україні!

Україна є Україна, а не придаток до Росії