«Виїхавши з Макіївки, я не прийняв, що там до сих пір війна»

Початок війни на Донбасі був раптовим. Я не очікував, що події приймуть такий оборот. Коли з’явилися блокпости, було не зрозуміло, що робити далі.

Перші півтора року війни я жив у Макіївці, вона не дуже постраждала. Роботи не було, а якщо і була, то низькооплачувана, і ми з моєю дівчиною вирішили поїхати в Росію. Але проживши там вісім місяців, повернулися додому.

Я почав працювати з батьком у цеху, стажувався на експедитора. Ми їздили в Єнакієве, Шахтарськ, якісь села. Одного разу, не пам’ятаю, що було за село, ми їхали через нього й побачили, що стоїть житловий будинок, цілий, потім поруч із ним два розбомблених, потім знову один будинок [цілий], наступний розбомбили. І так більше половини села.

Військових дій своїми очима я не бачив, тому що переважно сидів удома. Але пам’ятаю, як одного разу годині о 4 ночі на шахту недалеко від мого будинку прилетіло разів чотири. І в сусідній будинок, у дах прилетів снаряд від міномета.

Найбільше мені запам’яталися порожні вулиці в центрі Макіївки без людей і машин на тлі гучних звуків війни десь далеко і загальний настрій людей.

Шкільна знайома, яка на той час жила в Одесі, запропонувала переїхати до них і допомогти з влаштуванням на роботу, і я погодився. У мене в Одесі все нормально, тут тихо та спокійно. Але завжди є тривога за рідних, які досі проживають у Макіївці. Дуже хочу, щоб у них все було добре.