Анжеліка стала свідком жахливих подій у Донецьку влітку 2014 року. Коли над її будинком почали свистіти кулі та снаряди, вирішила виїхати. Але повернулася з-за кордону додому, в Україну.

Війна – пекло на землі, непоправні втрати, страшний біль. Я не уявляю, як люди потім живуть із цим все своє життя.

Для мене війна почалася після виборів президента України, одразу на наступний день, 26 травня 2014 року. Я працювала адміністратором по FitCurves на Путилівці. Прийшла на роботу – і зразу вирішила звільнитися. Я почула, що саме в тому місці, де знаходився наш спортзал, стався перший вибух. Перше кровопролиття трапилося саме біля того місця, звідки я звільнилася.

Від цього часу почалася війна. Стало зрозуміло, що все змінилося, усе буде дуже серйозно й суворо. У перший же день я включила голову: що б не відбувалося, так повинно зараз бути. Треба просто вірити, що все добре, потрібно буде пережити якийсь час. Я не знала, що це буде так довго. Думала, півроку-рік.

Усе я бачила. І як вперше кружляли вертольоти над містом. У той день я була на уроках з вокалу, хотіла повернутися додому із центру міста і не змогла. Мені сказали, що до залізничного вокзалу не доїхати, потрібно добиратися обхідними шляхами. Я поїхала на тролейбусі, хотіла проїхати повз Путилівку в район аеропорту, де жила. На Путилівці наш тролейбус зупинили, сказали, що їхати не можна, і я вийшла. Через деякий час побачила величезну калюжу крові прямо на асфальті, я бачила загорнуті в мішки трупи й думала, як мені звідти виїхати. Вирішила йти через посадку, але мені заборонили, сказали, що в посадці снайпери.

Мені вдалося дістатися до тітки, яка живе біля вокзалу. Вона була страшно перелякана, адже вона пережила війну в Чечні. Я зателефонувала брату, він сказав, що кружляють вертольоти, і він не виходить зі своєї майстерні, переживає, тому що горить будинок на нашій вулиці...

Пройшли дні. Батьки не пускали мене ні на уроки вокалу, ні на уроки танців, ні на підробіток. Я переробила всю роботу вдома, але на вулицю не можна було вийти навіть щось купити. Мені зателефонувала подружка Аня з Києва і сказала кидати все і їхати до неї. Я їй сказала, що в мене все буде добре, усе під контролем.

Розділилися друзі й сусіди. Одні кажуть, ми за одну сторону, інші – ми за іншу. Усі сварилися. Навіть у родині був поділ, тому що кожен бачив свою правду. Мій брат на роботі одну правду говорив, а я іншу правду бачила. Це інформаційна війна.

Особливо запам’яталися мені випадки, коли дивом люди залишалися живі. Якийсь чоловік прикрив свою дружину, коли ми смажили шашлики, і у двох метрах від нас щось прилетіло, упало й вибухнуло. Запам’яталося, як тітка розповідала, що йшла нашою вулицею, а повз неї пролетіла куля. Таке може бути в XXI столітті? Це може бути зі мною?

У кінці липня над нашим дахом почали свистіти кулі. Папа суворо сказав: «Треба виїжджати». Мама, щоб не думати ні про що, просто почала шити, брат злякався, я ходила з якоюсь вірою, що все буде добре. Ми за дві години зібрали речі, які могли, побігли на електричку й поїхали в село за Донецькою областю. Ми виїхали вчасно, за нами почалася сильна стрілянина, були навіть жертви. Коли ми їхали, наша електричка почала смикатися в один бік, здригатися, тому що снаряд влучив в Авдіївський завод, частина його загорілася і нас зачепило хвилею.

Я виїхала в Іспанію, отримала статус біженця, зрозуміла, що не можу без своєї батьківщини, і повернулася в Україну. Я сама собі здивувалася, зрозумівши, яка я. Не те щоб патріотка, але не можу без неї, для мене це важливо. Я планую повернутися додому, коли все закінчиться. Ми там будували будинок усе життя, він найкращий і найпрекрасніший, там моя батьківщина.

Зараз я ціную кожну хвилину часу, хочеться проживати її з користю, не бездіяльно, тому що життя може закінчитися будь-якої миті. Найціннішим і найважливішим для мене в ці роки стала моя сім’я – батьки, брат, сестра, чоловік і його мама.