Я з Краматорська. 25 травня влучила ракета, пошкодила нам вікна і балкон знесла. Батьки живуть у Харківській області, куди ми виїхали у лютому у надії, що там буде спокійно. Там усе село знищили поряд з Ізюмом. Моя дитина і під снарядами була, дім поряд розбитий, у брата взагалі все згоріло під фундамент. Я там перебувала до 18 травня, до масованих обстрілів. Тоді ні хвилинки не було спокою. За тиждень до заходу рашистів у село нас евакуювали, бо я там з дитиною залишалась одна.

У перший день війни рано-вранці ми почули вибух - на аеродром щось прилетіло. Ми ввімкнули телевізор і почули, що розпочалося повномасштабне вторгнення. З 2014 року ми знали, що це війна, і рашисти підуть на Донбас, але зовсім не очікували, що вони почнуть з першого дня Ізюм бомбити. 

Найбільшими труднощами у певний період була відсутність харчів, грошей, води і світла. Це було дуже складно. Добре, що був балонний газ. Нас врятувало, що була консервація і картопля. Поки над селом літало, я встигла посадити город і виростити розсаду. Ще масово не бомбили село і можна було хоч щось зробити. З лютого ми  ночували з дитиною у підвалі постійно. 

Найбільше шокувало те, що я все життя недоїдала, недопивала, недосипала , бо збирала на житло, на ремонт, на меблі, а все за дві хвили розбили. Коли закінчиться війна у мене немає за що його відновлювати, немає куди повертатися. За що така жорстокість? У селі у батьків, тільки виходили з підвалу, як рашисти починали лупити: таке враження, що стріляли навмисне. Далеко від підвалу не відходили. Чули, що свистить, відразу ховалися. 

Сину психологічно важко. Перший час не спав, здригався від найменшого шуму. Коли сипалось на голову, дерева рвало на шматки, і падало абикуди, у нього була істерика, просив відвезти куди-небудь, за кордон, де тихо. Він так просився. У нас у планах не було виїжджати, ми сиділи до останнього. Нас вивезли волонтери між обстрілами. Ми поселились у Жовтих Водах. 

Найстрашніше було, коли ми приїхали в евакуацію в чуже місто, нас поселили у гуртожиток, а потім стали говорити, щоб ми виселялися. Я почала шукати житло, а воно коштує шалені гроші, і я дуже боялась залишитись на вулиці. Добре, що ми знайшли порожню квартиру, де потрібно платити тільки за комунальні послуги. 

Приємно, що були люди, які готові були допомогти. Коли ми сюди приїхали і після того як ми їли у підвалі запліснявілий хліб, нам дали ящик гуманітатної допомоги, де було печиво і цукерки. Дитина цього не бачила два місяці. У сина було таке шалене щастя. 

Брат повернувся у рідне село після деокупації, щоб хоч своє майно вберегти. Бо дуже мародерили. А ми з сином залишились у Жовтих Водах. У Краматорську поки жити нереально. Там ні зв'язку, ні інтернету. 

Дуже важко виживати. Немає роботи, живемо на допомогу, нічого не можна запланувати. Дуже сильний стан стресу. Не можу себе докупи зібрати.