Назар Сачанюк

учень 23 групи Старовижівського професійного ліцею

 Есе "Війна. Моя історія"

Що можна зробити за 365 днів?

Можна посадити квітучий сад, аби потім смакувати соковитими плодами. Дати нове життя, аби виховати хорошу людину. Почати будувати дім, щоб мати свій затишний куточок. Знайти нову роботу чи не втрати стару. Зустрічатися з друзями та мандрувати країнами. Без поспіху жити звичайним життям. Радіти звичним речам: смачному сніданку та обідній каві, щоденним турботам і натхненній справі, несподіваним гостям, запланованим зустрічам або ж суботньму відпочинку на зручній канапі.

А можна за 365 днів утратити ВСЕ...  

365 днів лише для того, щоб були знищені села, убиті тисячі людей. Еміграція, злочини й руйнування… 

За 365 днів утратити міста, села і людей…

Найстрашніші 365 днів…

Зараз моя країна бореться за існування, незалежність, суверенітет, відвойовує та захищає свої кордони. На жаль, це не перебільшення, а страшна реальність, невимовний біль мого народу.

Війна, яка сколихнула весь світ, докорінно змінила чи безжалісно відібрала життя, та водночас загартувала силу й складними випробуваннями зміцнила дух, виміняла щоденну спокійну буденність на жахливу реальність. І саме нова реальність відкрила очі світові на несамовиту жагу боротьби українців за свій дім, землю, незалежність. 

Війна навчила жити за її правилами, точніше довела, що жодних правил не існує. День, коли ми почули жахливу новину про вторгнення ворога, неможливо забути. Це був незвичний світанок – лише перший з 365 виснажливих днів…  

Я не прокинувся від звуків сирени чи пострілів – це був звичний звук будильника. У кухні був увімкнений телевізор, і я, як зазвичай, попрямував туди. Знав, що там мама готує сніданок, вона побажає доброго ранку і буде квапити до школи. Тато питиме запашну каву, а ми з братом будемо боротися за ванну кімнату. Це був мій, нічим не затьмарений ранок.

Я побачив розгублених батьків, а їх очах – відчай. Тато міцно пригортав маму, а вона плакала, і ці сльози лише посилювали загальну тривогу. Почув про вторгнення…

У телевізорі була наша нова жахлива реальність: колони російської техніки, людей, які намагаються врятуватися, кілометрові черги біля автозаправок, смертельні удари не тільки по військових, а й по цивільних об’єктах, тисячі людей у метро, трагічні наслідки обстрілів –  Україна переходить у режим тотальної оборони.   

Я відчув природній страх.

Це зовсім не те відчуття, коли не вивчив уроку й тривога заганяє тебе на останні ряди, подалі від очей учителя, чи коли чекаєш суворої розмови з татом, бо не виконав якоїсь роботи. Або ж те неприємне відчуття, коли  мама записала до стоматолога, а тобі соромно зізнатися, що боїшся туди йти. Цей страх інакший. Мені не соромно сказати, що я боявся, хотілося поради та підтримки. Страх не минав, він стискав кожну жилку й  сковував тіло.  Схожі відчуття були минулоріч, коли прокинулися вранці з молодшим братом. В кухні побачили великі багряні краплі крові, вони вели до ванної кімнати,  там та ж сама картина: кров у ванній. Ми шукали батьків, але ніхто не відповідав. Навіть не відразу здогадалися, що потрібно було кудись чи комусь зателефонувати. Нами керував страх. Але дзвінок тата розвіяв нашу тривогу: виявилося, що через необережність мама добряче порізала пальці, тому повіз її в лікарню – усе добре. Тривога минула.

А цей страх був інакший: боязнь реальності нищівної війни, яка дихала в обличчя обвугленим димом запущених ракет, шкірилася посмішкою нещирого сусіда, який стріляв у спину. 

Тато запропонував нам рятуватися. Він хотів вивезти нас до кордону. «Там вас заберуть волонтери», - підсумував тато.  Мама не відмовлялася, але й не давала згоду.  Для себе я вирішив, що тата не залишу, коли сказав про це рідним, мама знову почала плакати. Ми обійнялися й вирішили залишити все, як є. Зрештою, втеча не була виходом. 

Було дуже лячно, сусіди усі виїхали, на вулиці ми залишились самі. (І я зовсім не перебільшую, бо поряд з трьома повноцінно побудованими оселями по сусідству були лише земельні ділянки). Тиша й темрява, тьмяне світло з телефонних екранів показувало актуальні новини.

Мама постійно читала молитву, в той час тато нас обіймав, і ми мовчки сиділи. В ці хвилини було найважче. Коли ревли сирени, ми бігли до підвалу, сиділи, міцно обійнявшись. Я чув, як від страху тремтів мій молодший братик.

Мама нас заспокоювала, але це не допомагало. Страх не відпускав протягом цілого тижня. В кутку коридору одиноко стояли два спакованих рюкзаки на випадок евакуації. Батьки спали по черзі, щоб у будь-яку хвилину ми змогли врятуватися. Більшість часу спали в одязі, боялися, що пролунає сигнал повітряної тривоги, а ми не встигнемо одягнутися.

Потім ми облаштовували підвал: повикидали зайве, наносили води, зробили спальні місця. Ми виробили сімейну схему, як поводитися, коли лунає сигнал тривоги, що одягати, взувати, що брати й хто буде нести кота.

Безперервна тривога, затяжна невідомість. Неспокій, сльози й бажання, щоб усе це закінчилося, щойно прокинешся наступного ранку. Але ти прокидаєшся 25-го, 26-го…війна триває й лише набирає шалених обертів.  

Треба було чимось себе займати, аби не впадати в паніку від почутого та побаченого. Заспокоєння знайшли в роботі. Мама з подругами плела маскувальні сітки, кроїла аптечки та ліпила вареники. Ми з татом ходили, як він все віджартовувався, «готуватися до дуже гостинної» зустрічі ворога: облаштовували блокпости, насипали пісок у мішки, копали траншеї та зсовували усяке гілляччя. Ввечері ми всі зустрічалися в бабусі. Вона готувала для нас смачну вечерю, мама дякувала й казала, що бабуся –  найбільша волонтерка серед усіх. Ми обіймалися і йшли додому.

Ми працювали – і це була наша боротьба, наша лінія оборони Батьківщини. 

Знесилені та душевно спустошені, наче герої новели "Intermezzo" Михайла Коцюбинського. Сто років по тому нічого не змінилося. Трагічні події, особиста нереалізованість, моя країна наповнена людським горем та переповнена болем, образ білих мішків – це сотні, тисячі людей вбитих, катованих, безвісти зниклих і потяг, який везе сотні беззахисних людей подалі від жахіть війни. Від безміру людського болю й тривоги відчуваєш наростання емоцій, жахіття лізуть у свідомість, а я не хочу бачити зла, хочеться «затулити вуха», «замкнути свою душу», «кричати: тут вхід не вільний».

Українці виснажені, але ми не маємо права опускати руки чи забувати про війну. Військовим потрібна допомога: техніка, харчі, теплий одяг і медикаменти. Вірю, що на  зміну втомі та стресу прийде спокій, зневіру та потрясіння замінять надія та оптимізм.

Прийде бажане інтермецо, коли душа кожного зможе заспокоїтися серед золотих нив, напоєних сонцем, прослухати ранкову пісню жайворонка, почути, як зозуля накує ще багато років щасливого та мирного життя, простягнути руки до сонця й відчути його цілюще  тепло, яке обігріє тіло й вилікує украй виснажену душу.

Моя країна героїчно виборює своє право на життя, рішуче відбиває атаки ворога, вражає силою та міццю воїнів, які безстрашно йдуть у наступ. 

Світ змінився. Він змінився назавжди. Це відчувалося у вчинках людей, які беззастережно везуть допомогу нашим військовим, це витає у затхлому повітрі сховища, куди щоразу ми спішимо під звуки сирени, про це щодня розповідають ведучі новин, це щоденна хвилина гіркого мовчання, це яскраві дитячі малюнки та листи військовим. Це залито гарячим воском в окопній свічці та зав' язано маленькими вузликами на маскувальних сітках. Це чорна хустина – щоденний атрибут матері, яка втратила свого сина. Відчувається в прогірклому слізьми повітрі, коли  відважного сина України везуть додому. Гаряче б 'ється в юному серці, огорнутому духом перемоги.

365 днів  українці показують міцність сили й духу.

365 днів наші воїни сміливо відстоюють рідну країну.

365 днів нам співчуває, допомагає та підтримує увесь світ.

365 днів болю та спротиву.

Ми  продовжуємо жити й боротися за перемогу та право бути господарями на своїй землі. Ми подолаємо ворога, викрешемо з вогню жадану перемогу й запалимо  кожну душу,  щоб збулося пророцтво Тараса Шевченка:

 І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.