Сачко Марина

10-Б  клас, ліцей «Крила України»

місто Знам’янка, Кіровоградська область

 Твір-есе «Війна. Моя історія»

Війна — це слово знайоме всім з книжок та кіно, але я ніколи не думала, що це страхіття торкнеться мене та моєї родини, переверне все життя і змінить погляди на майбутнє.

24 лютого 2022 року, о 5 ранку я прокинулася від гучного вибуху й не могла зрозуміти, що це було та що відбувається? Вся родина була збентежена, ввімкнувши телевізор та прослухавши виступ Володимира Зеленського, ми зрозуміли, що почалась війна. Стало страшно, що буде відбуватися далі, телефонували кожному з близьких, шукали документи і збирали речі, ми сподівалися, що це жахіття скоро закінчиться. Я теж не залишила своїх друзів та рідних, відразу зателефонувала сестрі, з якою познайомилася нещодавно, і у всіх запитувала «Як ти?». Це було, напевно, саме поширене запитання в такий важкий та незрозумілий час.

Я сподівалася, і навіть була впевнена, що моє рідне село хоча б трохи омине ця біда, але все відбулося зовсім навпаки.

Херсонська область, лівий берег Дніпра, окупована частина з самого початку повномасштабної війни, постійні звуки вибухів і запуски ракет. Після цієї новини ми знову були на дистанційному навчанні, і через декілька днів, посеред одного з уроків, хімії чи біології, я почула гучний гуркіт, наче їде щось дуже велике, і за лічені хвилини у вікні побачила військові машини з буквами «Z» і «V». Я жила в самому початку села біля головної дороги, тому перша побачила їх і почала панікувати, вчителька також бачила це і заспокоїла нас.

Кожного дня велика кількість військової техніки проїжджала біля мого будинку. Через деякий час почалися перевірки подвірʼя людей, було дуже страшно, вони перевіряли все, навіть старі сараї, де була лише купа мотлоху, я боялася, що зараз вони зайдуть в будинок і почнуть ставити запитання, але цього не трапилось.

Закінчилось літо і мою маму попередили, якщо я не буду відвідувати школу, то її позбавлять батьківських прав. На той час змоги виїхати із тимчасово окупованої території у нас не було. Я пішла до школи, майже кожен урок був присвячений розповідям про росію, та про «прекрасне» життя, яке чекає нас в цій країні, мені було неприємно це слухати, але і слова сказати не могла проти цього, бо це було дуже небезпечно.

Через деякий час дирекція школи та мої однокласники почали наполягати, щоб я отримала російський паспорт, бо мені виповнилось 14 років, але я була впевнена, що ніколи цього не зроблю.

Так промайнув час в очікуванні, що все скоро зміниться на краще, але цього не сталось. Прийшло літо 2023 року, в червні я забрала свій атестат, в якому була записана як «Мария Николаевна», хоча мене звати Марина, і моє ім’я ніяк не змінюється. Мені його навіть в руки було гидко взяти.

В серпні ми з мамою вирішили виїхати, близькі тільки підтримали це і домогли. 5 серпня я розлучилася з рідною домівкою і селом, було дуже сумно, багато сліз і обіймів, ось ми і поїхали. Цю подорож я запамʼятала на все життя. Ці декілька днів ми їхали не самі, з нами ще їхала родина з 5 чоловік, за цей час ми дуже сильно подружилися і стали як рідні, ніби знали один одного все життя.

Перша ночівля була на заправці в Донецькій області, було дуже страшно та небезпечно тому, що Донецька область також окупована територія.

Потім фільтрація в Луганській області, саме моторошне, що було за все моє життя, ми там пробули більше ніж 8 годин, перевірки телефонів і документів, бесіди. Їхні погляди на людей з України були схожі на голодний погляд звіра з великим рівнем гніву.

Далі ми їхали по Білгородській області до пункту призначення Колотилівка, недалеко від пункту перетину ми заночували, а з самого ранку знову фільтрація, перевірка сумок, документів і телефонів. Лунали вибухи, російські прикордонники з нас глузували, що це нас зустрічають наші військові, але ми на це не звертали уваги тому, що розуміли, що якесь неправильне слово чи погляд з нашого боку і нас не пропустять.

Але ми витримали і ось довгоочікувана дорога до вільного життя. Ми йшли по ній, незважаючи на палюче сонце та вибухи, тягли за собою тяжкі валізи, і коли ми побачили синьо-жовтий Прапор, я відчула радість та розплакалась.  

Потім ми зустріли українських військових, які передали нас волонтерам. Дуже багато людей нам допомагало, і зараз я будую своє майбутнє на рідній українській землі, в такому затишному місті залізничників. Я дуже вдячна своїм новим однокласникам, вчителям і всім Знам’янчанам, що дали змогу відчути нові емоції, радість і свободу. У мене нові друзі, з якими я відчуваю себе - собою.

Вірю, що війна скоро закінчиться Перемогою України  і я матиму можливість повернутися додому й обійняти своїх рідних та свою собаку Багіру.