Мені 46 років, я з Маріуполя. У мене двоє синів. Працювала в «Щирому кумі». Пережила все це страхіття. Ми голодували. Не було ні води, ні продуктів, ні тепла, ні світла. Їжу готували на вогнищах із того, що було. 

Загинули сусіди у дворі. Коли ми були у квартирі, був приліт. Ми перебували у вітальні біля дверей, я хотіла каву собі зробити – і прилетіли осколки, побило всю квартиру. І там, де ми у ванній ховалися, наскрізь осколками пробило. 

Якби ми знаходилися у ванній, то нас би вже не було на світі. Ми поповзом добралися до документів, забрали собаку, а потім так само повзли три зупинки до знайомих. А там уже шукали машину, щоб виїхати.

Мій синочок старший із друзями зливав з покинутих машин бензин. І коли прилетіло у наш двір, ми заправили машину і виїхали. Це було 17 березня. Виїжджати було дуже важко. На блокпостах тяжко було, ще й бомбили, коли ми їхали. Приїхали до Запоріжжя, а тут - така сама картина.

Через нерви всі болячки вилізли. У дитини мікроінсульт у 15 років був нещодавно. Ми зараз тут – без житла, без майна. Я працюю, і дитина старша теж. Додому повертатися я не хочу, поки туди не прийде Україна. Та в мене там нікого вже й не залишилося. Багато хто загинув або виїхав. 

Якби тільки був мир, тоді ми самі відбудуємо нашу країну. Якби тільки нас не бомбили, якби нам дали спокій! Що мої діти бачили? Тільки війну і смерть. У моєї меншої дитини немає освіти. До нас уже й тут прилетіло поряд у будинок, і ми знову сиділи в підвалі. Запоріжжя теж бомблять, і я не знаю, що чекає наших дітей. А весь світ на це заплющує очі. Це так боляче, що нікому нема до нас діла, ніхто не зупинить Росію!