Калашнікова Єлизавета, ІІ курс, А-21 група, Кропивницький будівельний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Дергачова Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово, яке раніше було абстрактним поняттям з підручників історії, нині, на жаль, стало жахливою реальністю. Ніколи б не подумала, що доведеться жити в країні, де вибухи стали частиною повсякденності, а тривожні сирени – жахливим будильником. Подія, що трапилася 24 лютого 2022 року, поділила життя всіх українців на "до" і "після". І моє - також.

Насправді, я не бачила того, що бачили люди в окупованих містах і можу судити лише з реальних фотографіях чи відео звідти. Але цей жах, саме в той день, я відчула і на собі. Мене розбудили о дев'ятій годині ранку зі словами: "Прокидайся, сьогодні заняття скасували, почалася війна". Спочатку я не усвідомлювала, що відбувається, і не могла в це повірити,але потім побачила, що батьки метушливо складають речі, аптечку та документи. Можна сказати, ранок почався не з кави, а зі збору речей. Я не розуміла, що відбувається, але атмосфера напруження і тривоги ставала дедалі відчутнішою. Взявши до рук телефон, я побачила безліч пропущених дзвінків і купу тривожних повідомлень від подруг, які писали, що ми всі приречені, а в містах України вже лунають вибухи. Це було схоже на поганий сон, з якого хочеться прокинутися. 

Ми вирішили піти в магазин, і тут нас зустріла реальність: величезні черги до супермаркетів і аптек. Люди намагалися купити якомога більше продуктів, адже ніхто не знав, що може статися далі.

Коли ми все ж зайшли до магазину, виявилося, що багато товарів уже розкупили. Весь цей час я була на зв'язку з подругами і написала їм таку фразу: "Я ходжу і відчуття ніби я не в цій реальності".

І це дійсно було так. 

Відчуття абсурду і безвиході оточували мене з усіх боків. Я усвідомила, що світ, у якому я жила, раптово обернувся на щось зовсім інше. Ті миті стали початком нової реальності, яку мені доведеться сприйняти і з якою я муситиму жити далі. Усі ці 1000 днів.. з нерозумінням як бути, коли кожен новий день може стати останнім.

Але у ці непрості дні, я відчула силу єдності. Єдності українців по всій країні. І саме вона стала справжнім символом нашої боротьби, надії і сили духу. Люди збирали гуманітарну допомогу, організовували фінансові внески, надавали притулок тим, хто втратив домівки.

Майже в кожному місті виникли центри, де безкоштовно роздавали продукти, ліки та одяг. Мобільні групи волонтерів виїжджали у небезпечні райони, ризикуючи своїм життям, щоб врятувати тих, хто цього потребував.

І це був просто неймовірний показник того, що українці - єдине ціле.

Також не можна не згадати про наших військових, які на фронті демонструють неймовірну відвагу. А підтримка цивільного населення для них є безцінною — від простих листів до організації медичних і психологічних консультацій для військових. Кожен з нас відчуває, що доля країни залежить від наших спільних зусиль.

Мистецтво стало ще однією зброєю в нашій боротьбі. 

Художники, письменники та музиканти через свої твори передають біль, надію та незламність нашого народу. Їхні роботи — це не просто мистецтво, а голос нашої боротьби, що звучить далеко за межами нашої країни.

Багато українців за кордоном розпочали організацію мітингів, акцій, зборів коштів, щоб допомогти своїй батьківщині. Це не просто прояв патріотизму, а глибоке відчуття відповідальності за долю своєї країни.

Мій шлях у цих 1000 днях війни — це шлях особистого зростання. Ця війна, хоч і принесла багато болю, стала для мене уроком сили і незламності. Вона нагадала, що навіть у найскладніші часи ми можемо знайти в собі сили рухатися вперед і будувати нове життя. 

Також війна показала, що кожен на своєму місці — чи то на фронті, чи в тилу — своїми зусиллями наближає нашу спільну перемогу. Моє завдання на даний момент - вчитися, щоб, коли закінчиться війна, зробити свій внесок у відбудову нашої країни.