Качан Костя, 8 клас, Печерський ліцей № 75

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 ми прокинулися від вибухів і одразу зрозуміли – це війна. Того ранку ми з родиною вирішили негайно виїжджати з Ірпеня, бо залишатися вдома стало небезпечно. Пакуючи речі, я розумів, що буде далі. Ми доїхали до села Михайлівська Рубежівка, де знайшли тимчасовий прихисток у знайомих. Але спокою не було і там.

У перші дні окупації ми жили на межі страху й надії. Новини доходили від батька, який перебував у Києві.

Харчів ставало менше, зв’язок був уривчастим, і щодня ми чекали, що все це жахіття закінчиться. Проте 5 березня ми зрозуміли: треба тікати, бо залишатися було вже неможливо. 

Дорогою ми ризикували життям, бачили людей після обстрілів, які йшли нам назустріч, але ми все ж дісталися до друзів на дачі в лісі. Там було трохи безпечніше, але ми знали – це лише тимчасова зупинка.

15 березня ми вирушили далі, цього разу у Вінницю. Зібралися швидко: кілька валіз із найнеобхіднішим та спогади про дім, які ми мали в самому серці. Я вперше зрозумів, що значить фразеологізм «серце розривається», так боляче, коли ти розумієш, що можеш ніколи не повернутися до свого дому…У Вінниці ми нарешті відчули полегшення: вибухів майже не було чути.

Квітень приніс більше новин про те, що ситуація поступово стабілізується.

Ми вирішили поїхати до бабусі в Ніжин. Там було не спокійніше: вибухи були наче біля будинку,

але там була моя сім’я, яка завжди була поряд.

Кінець травня став часом повернення.

Ми вирушили назад до Ірпеня, знаючи, що місто вже не буде таким, яким його залишили.

Дорогою я хвилювався: що ми побачимо вдома? Як місто? Чи вціліла наша квартира? Чи живі близькі й знайомі, сусіди? Коли ми приїхали, нас зустріли пошкоджені будівлі та зруйновані вулиці. Дивитися на зруйноване місто, яке було таким мальовничим і затишним до 24 лютого 2022 року, неможливо… Але головне, що ми знову були вдома.

Ці місяці війни змінили мене. Я зрозумів, що дім – це не просто місце, де ти живеш, це таке місце, де тобі добре, бо тут твої рідні. Кожен день став уроком витривалості та надії. Ми навчилися цінувати прості речі: мирне небо, тепло обіймів, звичайний сніданок разом. Попри всі труднощі, ми знаємо, що наш шлях до перемоги триває. І як би важко не було, ми не здаємося, бо віримо: попереду – мир, перемога і новий початок.