Харін Ілля, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №152 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боклагова Лілія Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер, 24 лютого, почався як звичайний ранок, на перший погляд нічого не віщувало біди. Як тільки я прокинувся, мене охопило почуття, що потрібно знову збиратися до школи, як і кожнен будній день. Я ледве встав із ліжка та почав готуватися, коли раптом у кімнату зайшла мама. Вона підійшла до мене з несподіваною новиною і сказала, що сьогодні я залишуся вдома. Причина була приголомшливою – почалася війна.

Мені було важко усвідомити це одразу, адже подібного ми ніколи не переживали раніше.

Я спустився вниз, щоб поснідати і побачив перед собою доволі тривожну картину: мама, батько і мій дід сиділи біля телевізора і уважно стежили за новинами. Це були не звичайні ранкові новини. Ведучий повідомляв, що о 5:30 президент росії оголосив про початок військових дій проти України. Говорили про масовані ракетні удари та артилерійські обстріли різних аеропортів у Харкові, Борисполі, Чугуєві, Краматорську та інших містах.

Ніхто з нас до кінця не розумів масштабів цієї події, адже все здавалося нереальним, ніби це відбувалося не з нами.

Наш будинок був розташований за містом, що додавало страху, відчуття тривоги вже поступово переростало в паніку. Перші кілька днів ми ще не усвідомлювали всієї серйозності ситуації. Сподівалися, що це закінчиться швидко, що все стабілізується. Але вже з першого дня стало зрозуміло, що війна буде тривалою. Наступні сім діб пройшли майже однаково. Щоранку ми всі заряджали телефони, сподіваючись не втратити зв’язок зі світом, дивилися новини і чули гучні вибухи, що лунали десь зовсім близько. Звуки стрілянини доносилися з лісу поруч, небо періодично освітлювалося червоним кольором від вибухів або вогнів, а в повітрі чути було шум дронів.

Весь цей час ми залишалися вдома, бо не знали, що ще можна зробити. Жодних конкретних планів на майбутнє не було, тільки відчуття невизначеності та страху за своє життя.

Магазин у нашому районі був закритий, і вибратися в місто, щоб купити необхідні продукти, було неможливо через небезпеку на дорогах. Єдине, що допомагало нам триматися, це машина з продуктами, яка приїжджала раз на тиждень, по суботах. Всі виходили зі своїх будинків, щоб закупитися на кілька днів наперед, адже не знали, коли буде наступна нагода. Однак виходити за межі будинку було страшно. Вулиці були порожні, ніби всі люди зникли.

Йдучи вулицею, можна було побачити сліди від танків, а деякі будинки були вже частково зруйновані.

З кожним днем ситуація погіршувалася. Коли я прокидався вранці, кількість сусідів ставала все меншою, адже багато хто вже залишив наш район, тікаючи від війни. Чим більше будинків пустішало, тим гучніше лунали вибухи та обстріли, і це лише підсилювало страх за майбутнє. Зрештою, і ми вирішили виїхати за кордон, рятуючись від війни. Дорога була довгою і небезпечною, але нам вдалося втекти від жаху, який відбувався вдома.

Хоча ми тепер перебуваємо у відносній безпеці, думки про рідних, які залишилися, не покидають нас ні на мить.

Війна триває і зараз. Ми чуємо новини про нові руйнування, загибель мирних жителів і терор із боку російських військ. Але попри все, я вірю, що одного дня усі жахи закінчяться нашою перемогою. Ми всі знову зберемося разом, і я зможу повернутися до школи, зустріти своїх друзів і продовжити життя, яке було обірвано тією страшною ранковою новиною 24 лютого.