Хайрулін Микита, 15 років, КЗ «НВК «Гарант», м. Лисичанськ, Луганська область

Есе «Один день»

Сподіваюсь, настане день, коли закінчиться війна… Але біль, який залишила війна, з серця ніколи не піде. Це дуже поганий рік, який не хочеться згадувати взагалі.

Для мене війна почалася 22 травня 2014 року, на мій день народження. Нас попередили та сказали сидіти дома. По всьому місту проїхала машина з сиреною, яка попередила, що біля нашого міста Лисичанськ йдуть бойові дії. У той день мене огорнув страх, що у будь-яку годину може стати що завгодно.

У вісім років я не міг зрозуміти, що відбувається, але я дуже боявся побачити кровопролиття. Ми ж не знали, що робити. Самим правильним варіантом було залишитися в Лисичанську, бо не зрозуміло, що відбувається.

Цей день означає, що життя ніколи не буде колишнім. Я думав, що останній раз бачу своїх друзів, на щастя, всі залишились здоровими і їх не зачепили бойові дії. Батько вирішив, що треба мені з матусею поїхати якомога далі від війни, де можна почати нормально жити. Так ми й зробили.

Усі свої емоції я можу описати так: це страх перед смертю. Я не міг уявити, що на цьому кінець життя. Неймовірно уявити на цьому кінець. Тому в мене була надія, що все буде добре для кожного з нас.

Я хочу сказати, що для мене мир – коли я можу йти вулицею і знати, що в безпеці. Ніхто не ввірветься в мою країну так нахабно, як це зробила інша країна. Весь світ сподівається, що ми зможемо подолати цю війну.