Антонюк Богдан, 11 клас, Іванковецький ліцей Дунаєвецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Павлова Олена Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна… Всього слово. Але скільки болю, гіркоти, смерті і відчаю несе воно в собі! Це щось дуже страшне, жорстоке і божевільне. Але війни – це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення. Ллється кров у нашій рідній країні, гинуть діти, жінки, чиїсь батьки, чоловіки, сини.

Все розпочалося 24 лютого 2022 року… Війна сповістила про себе на світанку. Я прокинувся від звуків вибухів ракет. Може, це сон? Але ні, це не сон. До нас прийшов «русскій мір» «визволяти». Від кого!? Загарбники, яким мало землі, які хочуть вбивств і звірств. Тоді я вперше відчув, що таке справжній страх.

Навчався я на той час у дев'ятому класі. Страшними мертвими кроками війна йшла моєю рідною країною, залишаючи по собі смерть та руйнування.

Страх і відчай, який ти відчуваєш під час війни, не можна зрівняти ні з чим. Він паралізує тебе зсередини. Ти хвилюєшся за своїх рідних, друзів, сусідів…

Одного разу ми з сім’єю подивилися російські новини. Більше 2–3 хвилин психіка не витримує: брехня, брехня…, підла, цинічна. Як так можна? Бомблять лікарні, школи, садочки, церкви, будинки…, вбивають мирних жителів. Світ такої жорстокості ще не знав!

Згадую, як усі люди об’єдналися проти цієї сатанинської орди, віддавали останнє на підтримку ЗСУ, все, що у них було. У ліцеї ми плели сітки, виготовляли окопні свічки, влаштовували благодійні ярмарки, донатили… старались бути корисними нашій країні.

Через масові прильоти та обстріли електростанцій майже не було світла та енергопостачання. Ворог думав, що українців можна зламати блекаутом, але помилився. Холод і темрява не зламали дух української нації.

Відсутність тепла, зв’язку і світла було лише випробовуванням, яке українці подолали своїм незламним розумом, завзятістю та креативністю. Люди швидко пристосувалися до життя в умовах війни: купували генератори, запалювали свічки. І навіть у темному та холодному місті існувало життя.

Українці не падали духом, вони жили далі. У темряві у нас з’явилася ще сильніша єдність, завзятість та сила.

У березні 2022 р. мій батько і мій дядько пішли захищати нашу країну. Спочатку тато пройшов підготовку у Мукачеві, а потім служив на Запорізькому напрямку. Пам’ятаю, який жах доводилося переживати моїй сім’ї, коли від нього декілька днів не було дзвінка.

Цей страх не можна зрівняти зі звичайними страхами. Тато розповідав, що, бувало, два тижні перебував на позиції, в окопах, а в повітрі літало стільки ворожих дронів, що неможливо було голови підняти і зателефонувати додому.

На жаль, багато татових побратимів було поранено і вбито. Тривалий час він і сам перебував на лікуванні. Влітку цього року його було звільнено зі служби через важке поранення.

Тато зараз з нами. Але він дуже змінився, став мовчазним. Часто бачу на його очах сльози. Я все розумію і стараюсь завжди бути поруч.

Вже осінь… Я став одинадцятикласником.

…До війни ми жили своїми безтурботними мріями…

Але за ці страшні 1000 днів я і мої однокласники дуже змінилися. Зараз нас турбують «недитячі теми» — і це наслідок війни. На багато речей дивимося по-іншому, по-дорослому.

Ми гордимося, що народилися українцями. Ми усвідомили, наскільки сильні, рішучі…

Нам треба терміново навчитися любити і поважати себе, свою країну, культуру, мову. Адже кому, як не нам, молодому поколінню, любити, берегти і захищати землю наших славних дідів і прадідів.

Вони стільки всього зробили…! Стільки титанічних зусиль зараз докладають наші славні ЗСУ, щоб ми могли жити у мирній країні!

Ми не маємо права опустити руки, занепасти духом, перестати вірити…!

Українці — сильний народ! Ми готові вчитися і працювати над майбутнім України, бо вона є тим місцем, де хочемо жити у мирі та процвітанні!

…Ми завжди пам’ятатимемо, якою страшною ціною отримуємо нашу свободу, зберігаючи при цьому нашу мову, культуру, життя. А свою історію ми творимо самі!