Тімотін Ганна Петрівна, вчитель, Бурштинський ліцей імені Ольги Басараб 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

- Оленко, Оленочко, рідна. Усе добре, кохана, чуєш? Зв’язок поганий, може роз’єднати… Я живий, Оленочко, завдання виконував, не зміг зателефонувати.

Як діти, кохана? Молоко не пропало? Я знаю, що ти сильна, знаю: усе зможеш. У тебе найміцніші тендітні плечі, які я ніжно пригортаю. Чуєш, Оленко, зараз пригортаю!

Матвій щось запитує про тата? Поцьомай його в головоньку, сильно-сильно! Скажи, що тато скоро приїде… А Методій? Оленочко, сонце, розкажи мені про нього… Як він пахне?

Я так скучив за вами, рідна! Скоро мене відпустять на кілька днів. Молися, Оленочко, молись і чекай…

Михайло страшенно змучений, але й щасливий. У нього в житті так багато радості: Оленка, діти, улюблена робота, пасіка, сад…

Хіба може одна людина витримати стільки щастя? Може! Михайло може, бо він міцний, мов дуб, що має глибоке коріння. Той корінь сягає за межі людської свідомості. Постаті пращурів дають сили, наснаги, бо хто вміє втримати щастя, той здатен відчувати біль.

Окопи… Куди не глянь оком, окопи… Михайло чекає на команду рушати. Холодно, як же ж холодно. Знає: зігрівають в такий час тільки спогади. Заплющує очі. Пригадує теплі бабусині коліна.

Чує її слова: «Краса – то почерк Бога. Вона у всьому, внученьку: у листочку, у травинці, у річечці, у хмарці…»

Бабусю, ви так гарно говорите, навчіть і мене такому.

І бабуся Люба старанно передає маленькому Михайлику все, на що багата: вчить віршів, співає колядок, розказує про минуле роду. Хлопчик всотує кожне слово, особливо, коли йдеться про дідуся., який захищав Україну від ворогів. Бабусині слова падають у дитячу свідомість, наче яблука з дерев. Томі наступного літа Михайло разом із сестрою-помічницею стає розвідником. Так, розвідником на запиленому бабусиному горищі, бо там, по закутках, знаходиться стільки всього: старий моцний ремінь прадідуся, вишиті сорочки, дідові галіфе, давні глечики, речі, назви яких без бабусі забуваються.

Усі вони бережно вискладані, як експонати музею, просто неба – на подвір’ї, бо ж треба поділитися цим скарбом із сільськими дітлахами. Може й у них щось цікавеньке знайдеться – і тоді виставка на всю Україну, а Михайло з Катрусею головні поважні екскурсоводи.

Михайло розплющує очі: у середині ще жевріє тепло родинних спогадів, але ноги вже дерев’яніють від холоду. Це ті ніженьки, що так вправно водили хлопця стежинами життя.

Ось він босий товпиться біля молодшої сестрички, роблячи їй «модну» зачіску – хвостик на маківці. А ось весело стартує в турнірах, які тато влаштовує у дворі, щоб розбавити звичні будні сина та друзів – однолітків.

Ось і очікувана поїздка з батьком у сонячну Алушту. О, тут задіяні не тільки ноги, а й руки. Хлопчик борсається в теплющій чорноморській воді, вигулькує в кількох метрах від татуся, який не спускає ока від сина, бо має впильнувати…

А потім «Ластівчине гніздо», місце, до якого добиралися на пароплаві, де Михась уявляв себе капітаном великого судна, що прямує назустріч бурхливим водам життя…

А ось Михайлу сім років, і він грає в дитячій футбольній команді «енергетик». На заняттях батька-тренера спекотно. Ноги вправно відриваються від землі, витанцьовуючи з м’ячем спортивну гру. Ці відпрацьовані роками рухи допомагають потрапити на чемпіонат України серед юнаків, що проходить у 2006 році.

Далі Івано-Франківський коледж фізичного виховання, Прикарпатський університет імені В. Стефаника, у яких Михайло здобуває освіту й досвід.

Він навчився довіряти життю, бо твердо переконаний: зачинивши двері, Бог відчиняє вікно. І Михайлові сонячно, як же сонячно на душі, бо світло просочилося через Божі вікна в середину: він уміє бути в команді, надихати інших, вести за собою. Михайло став мірилом людяності для тих, хто не зміг себе захистити.

Його люблять, Боже, його так палко люблять! Ні, не на словах. Михайло відчуває це кожною фіброю душі. Ві розуміє своє призначення – бути частиною великої Божої любові. Його здобутками тішаться батьки. На роботі – в Івано-Франківському коледжі технологій та бізнесу – черга вдячних студентів, які хочуть бути схожими на свого вчителя.

Та найголовніше чекає вдома – то його сім’я; фортеця, яку він міцно охороняє, яку безмежно любить і цінує!

«Зустріти споріднену душу – це все одно, що зайти в будинок, у якому вже бував: ти впізнаєш меблі, картинки на стінах, книжки на полицях, вміст шухляд – ти можеш навіть у потемку знайти шлях, якщо доведеться», - Михайло пригадує прочитані рядки з книги Дженді Мельсона «Я віддаю тобі сонце». Він думав цими словами, коли зустрів її, Олену, кохання всього свого життя. Ні, вона більше за кохання! Олена – то частинка його волі, розуму, досвіду. Вона матір його дітей, берегиня роду українського. Жінка, яка підтримує, коли стає учасником бойових дій на Донбасі, під Волновахою. Жінка, яка допомагає забути страшні спогади про АТО, зцілюючи ніжними словами й дотиками, пробуджуючи жагу до життя. Михайло знову стає гравцем команд-учасників «Прикарпаття АТО» та «Металіст» Опришківці.

Жінка, яка знає: садити сад – це вірити в майбутнє. І вони разом вирощують нові пагони, що навесні буяють цвітом, а восени дають плоди.

Буває, сядуть під вишнями, а бджоли, Михайлові бджоли з пасіки, видзвонюють в головах гімн коханню. То звичне, рутинне життя сім’ї – то тихий український рай! Так було…

Окопи… Куди не сягнеш оком, окопи. Ці непроглядні лабіринти для багатьох почалися 24 лютого 2022 року. Михайло теж в окопі, вичікує серед теплих спогадів наказу рушати. Десь почув: «У темні часи добре видно світлих людей». А він і є тим світлом, тим неосяжним Божим світлом, яке вміє любити, зцілювати, піднімати, надихати, жити! Він – то широкий міст між родиною та Україною, між сім’єю та нацією. Михайло прокладатиме цей перехід для кожного, хто любить свою державу, свій народ і себе в ньому!

Спалах пронизує окопи… Спогади плутаються, думки віддаляються і тільки на мить, на страшну мить стає темно. А потім – яскраве світло!

Михайло тут, коло Бога, спирається на могутні плечі Небесного Отця. Він Світлий Ангел, який простягає руки, і теплі промені, просочені світлом та любов’ю, орошують спраглу землю, підтримують тендітні плечі Олени, ведуть за руки синів та освітлюють його Україну!