Валентина Тороні, учителька української мови та літератури Комунального закладу «Шелестівський ліцей Коломацької селищної ради Богодухівського району Харківської області»

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кажуть, що відчуття страху є запорукою людського існування. Так кажуть. Хтось чув цю теорію на уроках біології, хтось у ранковому телешоу, комусь розповідали це так, до слова, за філіжанкою кави. Інформація для загального розвитку, так би мовити, щоб десь-колись принагідно показати рівень свого IQ.

Не судилося. Зима 2022 докорінно змінила наше уявлення про страх. Ми відчули на собі цю емоцію -  СТРАХ за себе, за своїх рідних та близьких.

Ще ніколи так не проявлявся інстинкт самозбереження. Вижити. Одне-єдине слово, яке було в думках тисячів,  але про яке ніхто не говорив уголос. Кожен кричав мовчки.

Знову й знову ми проживали свою історію.

Знову нас намагалися знищити, поставити на коліна перед страхом смерті. Та є в нас, українців, унікальна особливість – не залишати в біді, подати свою руку допомоги. І таких рук наша Україна має багато.

Кожен, хто мав (або й навіть не мав на перший погляд) можливість, робив усе для тих, хто опинився в біді, кому просто нікуди було йти.

До 24 лютого в поняття про єдність українців, як на мене, вкладалося здебільшого теоретичне значення. Практично на собі я відчула це тоді, коли в нашій зовсім невеликій сільській хатинці знайшли прихисток переселенці з Харкова. Саме в той момент прийшло розуміння «однієї великої родини». Чесно кажучи, я пишалася тим, що можу хоч якось розрадити цих людей. Наші дні спочатку протікали в постійному моніторингу новин, обговоренні дій політиків. Голова ходила обертом. Потім додалися рутинні хатні справи, але моніторинг не закінчився.

Ми підтримували один одного, співчували, сміялись та плакали; раділи сонечку та особистим маленьким перемогам. Іноді, під час вечері, здавалося, що це все неправда, і ми просто зібралися в честь чийогось дня народження.

Зі сльозами на очах, щирою вірою в наших захисників та прапорами України зустрічали кожен наш військовий гвинтокрил, який пролітав так низько, що ми могли бачити пілотів.

Часто було відчуття, що ми знали один одного вічність. І хто б не говорив, а підтримка та близька людина в нашому житті важлива. Навіть просто разом помовчати.

І допоки ми матимемо надію, віру та підтримку, доти ми непереможні! Наша сила – в єдності!