Ми з тринадцятирічним сином живемо у селищі Хотів на Київщині. Коли почалась війна, ми нікуди не поїхали - не було на кого залишити будинок, котиків і собак. Пізніше до нас приєдналась ще одна сім'я з Києва, бо у нас в домі є льох.

Наше село оминули бойові дії, але вибухи було добре чути з сусідніх Василькова і Мархалівки. Дрижали вікна під час боїв у Бучі та Ірпені. Коли вибухи підсилювались, ми ховались у погріб.

Після тих обстрілів у сина залишився страх. Він лякається голосних та різких звуків, а на вулиці обов’язково тримає мене за руку. Його трохи відволікає піклування про городину на нашій невеличкій ділянці.