Тетяна Іванова пережила страшні моменти, коли снаряд влучив у її будинок і поранило сина. Насилу вдалося забрати з іншого міста стареньку маму. А найстрашніше – коли божеволіють від страху й самотності люди, що живуть по сусідству.

У серпні 2014 року ми копали картоплю на городі. Тоді сталися й перші прильоти. Трохи не долетіло до нашого будинку, у городі приземлилося. Ми, звичайно, одразу втекли.

Потім у нас будинок розбило 25 травня 2015-го. А 18 червня прилетіло в бабусин, де син жив із бабусею, їй одній страшно було. На той час синові було 20 років, коли поранило. Місяць лежав у лікарні, у нього осколок залишився в нозі, у малому м’язі стегна. І не можна його діставати, як нам сказали лікарі. Взагалі, у 2015-2016 роках обстрілів вистачало, у нас і зараз, у 2021-му вони відбуваються.

Ми всі тоді в підвалі сиділи. Без світла були півроку, зате вдома. І води не було. Важко, звичайно.

Якщо ми раніше жили якимось майбутнім, щось намагалися накопичити, на майбутнє залишити, то, якщо чесно, зараз живеш одним днем. А ще дуже хочеться дітей, які залишилися в Ясинуватій, побачити. Внучечка народилася два місяці тому, я її ще не бачила. Ось це страшно!

Маму я забрала до себе. Нас пропустили через Оленівку, її будинок розбили теж. Вона залишалася в Ясинуватій, поки туди пускали проїхати, а потім закрили блокпост. Їй 85 років, нам дозволили її забрати звідти.

У нас в селищі дуже багато людей, із якими бойові дії ми якось пережили. А ось розлуки з близькими в нас не переживають. У нас є самотні люди з порушеннями психіки. Стоїть така людина, розмовляє з тобою, а за п’ять хвилин уже десь витає в хмарах. Є молода жінка, у якої син залишився на іншому боці лінії розмежування. І вона щоразу приходить до мене із запитанням: «Тань, а де мій Олежка?» Розумієте, це моторошно...