Лобур Валерія, 9 клас
Томашгородський ліцей №2 Рокитнівської селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лобур Альона Андріївна

Війна. Моя історія

Мене звати Валерія. І у свої 12 я відчула, що таке "війна".

Як я її відчула?

23 лютого, начебто звичайний шкільний день, зібравшись, іду в школу, проводжу час друзями, потім граю на фортепіано та йду на секцію з баскетболу. Приходжу додому, відпочиваю та виконую домашні завдання. Зробивши всі свої справи йду спати. Тоді я навіть і не подумала б, що розпочнеться така страшна подія.

Ранок, 5 година, і ось чути найстрашніший дзвінок у моєму житті, зі словами: "Розпочалась війна". Почувши це, я відразу ж прокинулась, і перші мої відчуття були неспокійними, але батьки мене заспокоїли, тоді я не знала що таке тривога, звук ракети, літаки, але не наші, а ворожі, що таке "бомбосховище", і взагалі, що таке війна.

У перший день війни всі школи, садочки, інститути та університети перейшли на онлайн форму навчання, та і взагалі, тоді, мабуть, вже нікому не було до навчання... В Україні кожен по-своєму відчув війну. Багато українців виїхали за кордон, з більш небезпечних місць люди приїхали до рідних, ближче на захід країни. Ми вирішили з батьками залишитися вдома, звісно, що ризик залишатися тут був високим, та ми все ж таки вирішили залишитися, адже вдома найкраще, бо це є рідний дім. Із самого ранку я дуже нервувалася та панікувала, боялася кожного звуку, навіть тихого, проте ввечері я заспокоїлась і мені стало краще. Ми з сім’єю почали обдумувати, що нам робити. Ідея прийшла швидко: зібратися з всіма рідними. Настав вечір, всі приїхали і зібралися до купи.

Ми провели час разом, обговорили ситуацію, всі заспокоїлися, але лягати спати було не спокійно.

Ранок, 8 година, ми дізнаємося, що пролунали два вибуху в аеропорту "Рівне", тоді ми знову розхвилювались, в той же день нам розповіли, що таке тривога, почувши її вперше ми дуже злякалися, адже звук був дуже страшенно тривожний. Бомбосховища в нас вдома не було, проте наявне неподалік в ліцеї та садочку. Ми мали великий запас їжі, щоб на будь-який випадок, якщо буде напад, було, що поїсти. Мама вже зібрала цінні речі, документи - і ми вже повністю зібрані чекали на розпорядження. Через деякий час нам повідомили, що небезпека відійшла.

Другий день війни. Третій. Великі обстріли у Сумах, рідненькому Маріуполі, тримається на ниточці від пекельних боїв Полтава. Проходить четвертий день. Далі спокійно.

Минув п'ятий, шостий, сьомий, восьмий день… Пройшов час, запахла весна, сніжок розстав, перші пташки грайливо цвірінькали, але війна тривала. Коли ти чуєш звук ракети та вибуху, то начебто життя стає на паузу, все завмирає, і ось-ось тобі здається, що це кінець...

Промайнуло літо, настала осінь, ми повернулись на навчання, адже повинні вчитися - ми майбутнє України. Ситуація без змін, але в ліцеї було не так страшно як вдома.

Зима, 24 лютого, минає страшний, кривавий рік війни, мені навіть не віриться... За рік і більше війни - моє життя дуже змінилося, я ціную час, який проводжу з батьками й друзями, більше люблю Україну, але над усе ціную життя, бо його не в купиш ні за які гроші і багатства, ти лише його отримуєш... Завдяки Богу та Збройним Силам України я зараз намагаюся жити…

У зв’язку з порушеною проблемою хочеться згадати слова Тараса Григоровича Шевченка: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, І воля святая!». І ми будемо боротися, кожен із моїх однокласників буде керуватися у своїх учинках принципом людяності, виявляти співчуття, надавати підтримку та відкривати своє серце чужій біді. Бо ми - українці, бо ми – громадяни України, бо ми – нація!!!