Війна нас застала ще у 2014 році, бо ми - мешканці Слов'янська. А вдруге було повномасштабне вторгнення в лютому 2024-го. Ми були в Слов'янську з донькою, на той час їй було 12 років. У квітні ми поїхали до Дніпра, а у жовтні вже повернулись назад. 

Коли стало дуже чутно обстріли, я зрозуміла, що треба рятувати дитину. І ще я розуміла, що все одно по всій Україні ракети прилітають, тому невідомо, де зараз спокійніше. Я купила квитки і ми поїхали до Дніпра, бо у мене там знайомі. Ми у них мешкали весь цей час з квітня по жовтень.

Чоловік у мене помер, я одна в сім'ї: як можемо, так і справляємося. Старша донька виїхала ще до війни в Польщу, вона мені допомагала фінансово. А зараз вона неспроможна, бо у неї маленька дитина народилася, тому ми зараз самі якось.

Мене шокувала російська федерація і все, що вона робить. Все це на їхній совісті, якщо вона в них є. Люди гинуть в Україні, і кінця-краю цьому немає. Я вже навіть новини не можу дивитися, не витримую. У мене вже просто нервовий зрив.

В тому році світло вимикали і дуже часто ми без опалення сиділи. Ми повернулися наприкінці жовтня, а газ дали на початку грудня. Ну, якось справлялися. Зараз вода є, світло є. Дякуємо нашим службам: тільки щось пошкоджене - хлопці одразу виїжджають і ремонтують. Зараз більш-менш все добре.

Найбільше мрію про перемогу України. І щоб цим людям, які на російській федерації, хоча б хоч трішки розуму, щоб вони зрозуміли, що вони роблять. Щоб закінчилось це все, щоб люди жили. Ми народжувалися, щоб жити. Дуже сильно бажаю перемоги.