Ми з Маріуполя. У мене є чоловік і двоє дітей. На момент початку війни старша дочка-студентка перебувала у Харкові. Прожила два з половиною місяці в метро. З молодшим сином ми були у Маріуполі. На щастя, всі живі-здорові.

24 лютого мені зателефонувала дочка з Харкова. З трубки чулись гучні вибухи. Вона була в істериці. Потім почалася паніка і в Маріуполі. Згодом зник зв'язок, світло і вода. Була блокада міста.

Найскладніше було вижити. Падало все навколо. Це було дуже страшно і важко пережити. Люди гинули на очах, ми бачили дуже багато трупів. Все тому, що не було елементарних умов для життя, натомість – холод, голод, неможливість виїхати.

Шокувало, коли був недоліт снаряду і розірвало п'ятьох людей, у тому числі й п'ятирічну дівчинку. Шок – це коли смерть, біль, і ти кожну секунду втрачаєш близьких людей, сусідів. Страх за дитину, якій ти нічим не можеш допомогти. Ми відчували безвихідь.

Чоловік ходив під кулями до криниці по воду. З сусідами ділилися запасами, у кого що залишалось. Готували на багатті. Це було небезпечно і страшно.

Ми перебували у квартирі тиждень. Коли почалися влучання у сусідні будинки і вони почали горіти, ми поїхали до друзів у приватний сектор. Думали, там буде легше, а виявилось ще страшніше. Коли у сусідній будинок за 20-30 метрів упала авіабомба, там одна вирва залишилась, посипалась цегла на спину і вкрила дитину, я не розуміла, живі ми чи ні. Я не спала взагалі, тому що постійно потрібно було вираховувати, куди летить.

Евакуювались ми 29 березня власними силами. У нас не було палива. Дніпровські волонтери привезли бензин. Ми поїхали полями, чотири дні прожили у Бердянську. З Бердянська до Запоріжжя ми добирались півтори доби. Люди допомагали, пускали до себе, на блокпостах ночували. Довелося пройти дуже багато блокпостів, ми збилися з ліку. Їхали з батьками і котом.

На одному блокпості окупант-бурят хотів забрати кота: сказав, що хоче його з'їсти. Я спочатку думала, що це жарт, а виявилось - ні. Я розплакалась, переконувала його, що це член родини.

Ми поїхали у Дніпро, бо там була робота для чоловіка. У нас тут немає ні родичів, ні знайомих. Орендуємо житло.

Психологічно дуже важко. Були панічні атаки, ледь не до втрати свідомості. З часом себе опанували. Живемо далі і віримо у перемогу.

Сподіваюсь, що майбутнє буде щасливим. Будемо відбудовувати країну і з часом усе буде добре.