Я виховую дочку з інвалідністю. Вона - інвалід дитинства третьої групи. Ми жили у Маріуполі. Пережили блокаду. Квартира наша зруйнована. Нам вдалося виїхати з міста, а батьки залишилися там. Зараз ми живемо у місті Кам'янське.
Зранку 24 лютого я збиралась на роботу. Сіла на службову маршрутку, яка нас розвозила. У цей час зателефонував наш керівник і дав наказ водію розвозити всіх по домівках. Вдома я ввімкнула новини і дізналась, що почалася війна.
З другого березня розпочалася повна блокада міста. Ми були позбавлені всього: світла, газу, тепла, зв'язку. Ми були відрізані від світу.
Ходили по воду в мороз - мінус одинадцять, добували їжу. Були запаси, вони нас і врятували. Ми жили на дев'ятому поверсі, ходили вниз гріли собі воду, готували їжу на вогнищі, заносили це додому. Настраждались і я, і діти.
Ми жили в центрі, думали, що він не постраждає, тому всі з'їхались до мене: сестра, племінник, мама. Але ми настраждались, бо все це було дуже важко. Був собачий холод. Ми спали одягнені, з документами.
Прийшли наші військові зранку 18 березня, сказали нам збиратися, брати теплі речі і виходити. Ми пішли у підвал сусіднього будинку з речами, які змогли взяти. Добу ми просиділи у підвалі, поки йшли бої. А коли вийшли, я побачила, що мій дім повністю розбомбили. Повертатися більше нікуди. Там були руїни. Все було зруйноване до самого фундаменту.
Я не могла повірити, що це відбувається з нами. Що у такий момент розвитку цивілізації слов'яни підуть одні проти інших. Я не знаю, що могло штовхнути росіян знищити Маріуполь на дев'яносто відсотків. Та й хіба тільки Маріуполь.
Машина племінника не постраждала. Він її відігнав у центр двору. Ті автомобілі, що стояли під будинком, були розбиті. Племінник сказав: «Збирайтесь, поїхали». Хто вліз, той поїхав. Ті, хто не змогли, вийшли пішки.
Ми виїхали на 23-й мікрорайон. Солдати «ДНР» нас обшукували, чоловіків роздягали, перевіряли. Ми проїхали до виїзда з Маріуполя, поїхали на Бердянськ. Їхали самі, дуже страшно було. Наш папуга залишився, я не змогла його забрати.
Я знайшла роботу, все гаразд. На гуманітарну допомогу особливо не проживеш. Я жила у Маріуполі і все у мене було, тепер уже немає нічого. Я хочу додому. У мене залишились там батьки.
Сподіваюсь, що діти мене будуть тішити і ми будемо жити мирно. Я б хотіла повернутися до моря. У мене завжди була мрія жити біля моря.
