Перший день війни запам’ятався просто. Я їхав отримувати пенсію і дорогою дізнався, що почалася війна. 

Найбільше шокувало, що на нас напали. 

За життя ми сімдесят років щось будували, наживали, а тепер усе зруйновано. І в моєму віці вже не знаєш, де доведеться доживати.

Ми з дружиною сіли на маршрутку, взяли сумки й поїхали. Лінія фронту тоді вже була поряд. У Запоріжжі з гуманітарною катастрофою ми не стикнулися — тут є і вода, і продукти. Але саме усвідомлення того, що сталося, досі не дає спокою. 

У Степногірську вже два роки війна, стріляють вдень, і вночі. Інколи я наважуюся поїхати туди, забити вікна, перевірити хату і швидко назад. Останнього разу виїжджали просто під артилерійським обстрілом.

Війна сильно вдарила по моїй родині. Постійні нерви, переживання. Донька хворіє, зять був на фронті. А ми з дружиною тепер по чужих кутках поневіряємось.

Майбутнє я бачу тільки мирним. Головне, аби був мир. Усе інше ще можна заробити.