Після загибелі доньки і втрати житла Надія не могла залишатись у Маріуполі, тому погодилась навіть на російську фільтрацію, хоча це було пов'язано з ризиком для життя

Перший день війни я пам’ятаю добре. Я була в Маріуполі. Зранку почула, що почалася війна, але не могла повірити. Здавалося, що це якась помилка, що такого просто не може бути.

У лютому я працювала завідувачкою гуртожитку. 27 лютого ми вже приймали переселенців із селища Сартана, там дуже бомбили, і людей евакуювали до нас. Ми готували їжу, допомагали, підтримували, як могли. 

У березні почалася справжня гуманітарна катастрофа: не було ні світла, ні води, їжа закінчувалася. 

Спочатку годували людей двічі на день, потім перейшли на одноразове харчування. Зранку давали чай, печиво, ще залишалися трохи цукерок.

І саме в лютому авіабомба влучила в наш гуртожиток. Загинула моя донька — вона допомагала людям. Загинув ще один чоловік. Я була поранена, ще одна жінка й її донька теж отримали поранення. Це біль, який неможливо передати словами.

Після вибуху ми ховалися в підвалі. 18 березня місто вже було окуповане. У підвалі сиділи до 25 березня. Потім нам сказали, що можна виходити, показали дорогу. Частина людей залишилася, а ми з чоловіком пішли до квартири доньки. У квітні іноді з’являвся зв’язок, я зв’язалася з онуком. Він сказав, що буде евакуація автобусами.

Ми чотири дні поспіль ходили шукати ці автобуси, зранку до вечора, але їх не було. 

Наш будинок розбомбили. 1 травня зателефонували й сказали, що 2 травня о сьомій ранку буде евакуація. 

Ми прийшли до «Порт-Сіті», там було близько двохсот людей. Але замість українських автобусів приїхали росіяни й запропонували їхати з ними. Із двохсот людей погодилися лише десятеро, і серед них - ми.

Нас відвезли в Мангуш на фільтрацію. Довго тримали, допитували. Потім забрали у відділення, знову допити. Коли нас вивезли за місто, я думала, що буде розстріл. Мені було дуже страшно. Та згодом під’їхали інші люди, і стало трохи спокійніше. 

Ми бачили евакуаційні автобуси з міжнародними місіями, але їх не пропустили в Маріуполь. Вони їхали майже порожніми. По дорозі стояли жінки з дітьми, діти просилися в автобуси, але російські військові з автоматами нікого не пускали.

Зрештою ми доїхали до Запоріжжя. Там нас зустрів онук. А потім я поїхала до молодшої доньки у Львівську область. Тепер я живу в Стрию.

Майбутнє я бачу тільки з Перемогою. Я дуже хочу повернутися назад, у наш Маріуполь. Нехай навіть зруйнований — але це мій дім.