Я працював на залізниці. Перший день війни застав мене на роботі. Я був у нічній зміні. Вранці саме відправляли поїзд - він стояв на пероні, готували склад у рейс. І раптом почалися вибухи по військових об’єктах. Півтора місяця я залишався в Степногірську. Фактично виживав. 

Нічого вже не їздило, виїхати було неможливо. Постійні прильоти, життя в підвалах, снаряди літали над головою. Коли дивишся на те, що залишилося після цього, стає гірко. 

Евакуація відбулася завдяки знайомим. Вони приїхали, дали можливість узяти одяг, документи. Потім прихистили. Згодом робота відновилася, я знову працюю на залізниці. 

Рідним і близьким важко, деяких уже немає. І це найбільший біль.

Після виїзду мені не було де жити. Пів року мешкав у вагончику.

Потім люди прихистили, і вже рік я живу в більш-менш стабільних умовах. 

Мені хотілося б кращого, щоб Україна була Україною, щоб люди знову стали веселими й радісними.