Втратила гарну працю. Коли приїхала у село, було дуже тяжко. Діти навчались онлайн. У старшої доньки з’явилися панічні атаки, їй було 15 років. Їй і зараз тяжко, але більш-менш адаптувалась, поступила в інститут у Києві на програміста і дуже рада. Молодшій доньці було 9 років, на неї теж сплинула війна, і в неї від страху почався енурез, вночі вона дуже кричала та плакала. Зараз закінчила 5 клас у місті Сміла, наразі стала спокійнішою, але уночі іноді кричить.

Перший день ніколи не забуду. Зранку, коли пролунав вибух, було дуже страшно. Мої діти не почули вибух, я їх будила, але вони не повірили і лягли спати. Я вийшла на балкон, а там запах гарі та чорного диму. І далі почалося «жарко» кожного дня - сирена, маскування вікон. Ми виїхали у квітні, а все одно досі прислухаємось до звуків, дуже страшно, що мої діти розпізнають звуки ракет, шахедів, істребителів.

Вірю, що ми переможемо і виживемо, а головне - повернемось додому, хоча з такими цінами і підвищенням цін на світло думаю, доведеться.

Діти не повірили. Виїзд зі свого міста дуже не хотілось - страх нового, куди приїдемо, як нас приймуть. У старшої дитини панічні атаки, у молодшої страх, і вона на фоні стресу пізно засинає і пізно прокидається.

За гуманітарну допомогу дуже вдячна - перший рік була велика підтримка: продукти, ліки і для побуту. А зараз надають гуманітарну допомогу раз на місяць. Дуже вдячна.