Ми були вимушені покинути свій дім. Дитина сумує за своїми однокласниками і друзями, ми досі сподіваємося на повернення додому.

21 лютого мене виписали з роддому, ми були дуже щасливі. Зранку почули вибухи, зрозуміли, що війна. Наше село знаходиться на березі річки, притоки Дніпра, річки Козак. З берега було видно, як горять наші частини, ми розуміли, що там загинуло дуже багато наших хлопців. Потім постійно звучали вибухи. Чітко пам’ятаю, як у селі шукали людей, питали, хто може забрати 200 наших хлопців у Шиловій Балці - там був дуже важкий бій. Потім у наше село зайшли окупанти, вони заходили в кожну хату, в когось забирали машини, питали про АТОшників. Що хотіли, те і забирали з хат.

Він сам запитав, коли лунали вибухи - мамо, що це? Не зовсім розумів, але в очах був страх, особливо тоді, коли в дім зайшли окупанти.

Коли в дім зайшли окупанти, страх в очах дитини, і ти розумієш, що в колисці лежить маленьке чудо, якому лише декілька днів, брат - АТОшник, а в твоєму домі і дворі багато чужих людей зі зброєю.

Старший син після того, як зайшли окупанти, на другий день потрапив у лікарню з великим ацетоном, якого до цього ніколи не було, і з заворотом кишок - на нервовій почві, як нам сказали лікарі. Справляємося, постійно розмовляємо, реагуємо на зміни в настрої.

У селі дуже швидко закінчилися продукти в магазинах. Ми старалися економити на собі і залишити якомога більше їжі дітям.

На жаль, не маємо - коли ми виїхали, брали лише найнеобхідніші речі для дітей.