Маріупольці були змушені готувати їжу на багатті з тих продуктів, які ще залишались вдома. Але під щільними обстрілами бажаючих виходити з підвалу не залишилось

В перший день війни була дуже стресова ситуація. Я випила багато валер'янки, майже весь день спала. З 25 лютого ми перебували в підвалах. 

Останнім часом ми знаходилися у спеціальному водосховищі. Було дуже сумно, коли я бачила над головою ємність для питної води, яка була пофарбована, з оновленими написами, але в ній не те що питної, навіть технічної води не було. Шокували голодні діти. Там було більше сотні людей: дуже мало чоловіків, переважно - жінки та діти. 

З нами була молода родина: мама, тато і двоє діток. Хлопчику було десь 6-7 років, а дівчинка – немовля, на штучному годуванні. Суміш розводити було дуже проблематично через дефіцит питної води. Ми там постійно знаходилися без світла. Одного разу до нас прийшли волонтери, у яких було дуже багато яскравих ліхтарів. Люди на них  накинулись, почали питань багато задавати. Ми взагалі не знали, що коїться в Маріуполі чи за межами нашого сховища. 

В якийсь момент оця молода матуся сказала чоловікові: «Подивись, у нашої дівчинки зелені очі!» 

Тоді на декілька секунд настала така тиша, бо всі зрозуміли, що мати вперше за життя дізналася про колір очей своєї дитини. Коли вони прийшли до підвалу, в неї були ще молочні оченята, і за той час, що ми там сиділи, колір очей дитини сформувався, і мати його вперше побачила. Цей епізод я запам'ятаю на все життя.

Готували їжу на вулиці, на багатті.  Після того, як влучило в пологовий будинок і загинуло багато людей, бажаючих готувати не було. 

Останні два тижні всі, хто був у бомбосховищі, в тому числі маленькі діти і жінки, дуже голодували. Особливо - діти, бо з їжі була одна гнила картопля на людину на добу. А діти до такої їжі не дуже готові були.

Ми з Маріуполя вийшли пішки 24 березня 2022 року. На той час в бомбосховищі залишалося десь 70 чоловік, а вийшли чоловік двадцять. У нас було два варіанти: або вмерти від голоду в підвалі, або дійти чи не дійти. Ми вийшли групою, але група потім вся розтягнулася, тому що перебування у підвалі позначилось на фізичному стані кожного з нас. Хто міг, йшов швидко. 

Ми виходили через набережну, йшли по вулиці Гагаріна вверх, і ми майже всю цю вулицю повзли рачки. По-перше, не було сил, а по-друге, було бомбардування – з різних напрямків літали ракети. Тому хто куди дійшов, на жаль, я сказати не можу.

Моя родина залишилась без нічого. Ми вийшли з мамою з Маріуполя з одним пакетом на двох. 

Мамина квартира зруйнована, моя квартира  теж, мій дім теж зруйнований, і вже його знесли. Те, до чого ми прагнули все життя, знищене - у нас не залишилось нічого. Все, що у нас залишилось з двох квартир, - це відкривачка для консервів, шкарпетки і маленька ковдра.

Хочу бачити свою країну вільною і незалежною. Я хочу, щоб моє місто було відбудоване. На жаль, воно не буде таким, як раніше.