Ніхто не думав і не гадав, що буде таке, ніхто не чекав. Ми важко прийняли звістку про війну, а як побачили, то ще важче стало. Не знали, що і як буде. Ми зараз із жінкою у дочки в Кривому Розі. Тут хоч просто тривоги, а там дрони літають і снаряди падають. Там через чотири кілометри - рашисти. Складно там: ні світла, ні води немає вже два роки. 

Наші звільнили правобережну зону Херсонщини. Ми там жили ще рік, але там неможливо жити. З іншого берега бомблять - тільки і знаємо, що ховаємось. От і вирішили виїхати. 

Окупанти прийшли, як хазяї. Це і вразило: вони тут нічого не зробили, а прийшли на нажите. Ходять тут героями, а місцеві - ніщо. Хоча ми всі вдома у себе нормально жили. У нас вже пів села немає, а ще пів села тримаються. Але невідомо, коли ця війна закінчиться. Люди повиїжджали: з двох з половиною тисяч залишилося десь триста чоловік, і те добре. Кожен жити хоче.

Я думаю, війна скоро не закінчиться. Як кажуть, надія помирає останньою. Хочеться в село повернутися, на батьківщину.