Ми планували ремонт доробити в хаті, і я 23 лютого завіз будівельні матеріали. Плани були великі, але довелося все відкласти. Про початок війни ми з телебачення дізналися. Неприємна це була новина.  Одразу побігли скупляти продукти: борошно, цукор та все необхідне. Жінка до липня ще працювала у магазині, поки він був відчинений. Доводилося її під обстрілами і зустрічати, і проводжати. 

У червні-липні там постійно світло перебивали. У нас ще й школа поряд, і в ту школу були влучання: її порізали, як ковбасу, шматочками. У листопаді я ще наймав хлопця, щоб позабивав мені вікна повністю, бо в мене все було вирвано. 

А вже в березні 2023-го виїхав сусід у Харків і сказав, що хати моєї немає - тільки фундамент. 

Ми з дому вискочили, все, що зуміли, у машину кинули і поїхали... Усі рідні, хто був у Бахмуті, повиїжджали. Одні в Полтаві, інші – в Івано-Франківську, треті зараз у Вінниці. Дуже було приємно, коли хлопці на блокпостах казали: «Виїжджайте» – і нічого не перевіряли. А вже коли приїхали в Кропивницький, тут поліція побачила номера і нас почали пробивати по всіх каналах. Оце було неприємно, що ми виїжджали – і ніде хлопці нас не зупиняли, а тут - ось таке… 

Звичайно, кума нас зустріла дуже добре. Приємно, що мер у нас дуже хороший, допомагає нам. Хаб відкрили наш. Ми тут живемо на квартирі. Дідусь у нас є, 90 років. 

Мрію відбудовуватися, жити далі. Ми тут теж роботу шукаємо, але здоров'я вже не те. Будемо все відновлювати й жити далі. Я думаю, все буде добре, а там – як Бог дасть.