В російській окупації українці просто не відчували себе людьми. Чужинці ходили по вулицях зі зброєю, заходили в будинки. Тих, хто викликав у них підозру, забирали «на підвал»

Ми жили за 70 кілометрів від Каховки і чули все, що там відбувалося. У нас був шок. Уже в обід ми точно знали, що будемо окуповані. Був шок, страх, нерозуміння. Ми не вірили, що таке може бути в наш час. Був страх за дітей, за сина, за своє життя. 

Ми вісім місяців були в окупації. У нас не було жодних прав. На початку були труднощі з постачанням. Потім стали підвозити продукцію з Криму, але до того часу було важко. Труднощі були в тому, що навколо ходять чужі люди зі зброєю. Росіяни познімали наші прапори і повісили свої ганчірки. Морально дуже було важко. Нас, звичайних людей, ніхто не чіпав. Окупанти ходили по будинках, але нікого не розстрілювали на площі. Хоча ми знали випадки, коли людей, у яких родичі воювали, або які пов'язані з українською владою чи армією, забирали «на підвал». Це ми точно знаємо. Таке було.

Коли ми почули, що росіяни збираються проводити «референдум», ми вирішили, що треба забирати дитину і виїздити, бо пізніше може не бути можливості виїхати. Ми їхали через Василівку в Запоріжжя. Нам пощастило, що не було великої черги, але все одно ми добу там ночували. Нас прихистила сім’я пенсіонерів. Звичайно, ми їм подякували. Вони нас прийняли до себе переночувати з нашим котом і зі всіма нашими торбами. Хотілося б їх побачити і ще раз подякувати за те, що вони відгукнулися. Щоправда, я вже не згадаю їхніх імен.

Була фільтрація, у нас перевіряли речі, документи. Але ми вирвалися. Якогось трешу не було, крім того, що у нас все перевіряли і до нас ставились не як до людей. 

Але за вісім місяців проживання в окупації ми звикли до того, що ми – ніхто. Тому це вже було нормальним явищем для нас. Нас нічого не дивувало: ні фільтрація, ні виїзд.

Ми позбулися всього. Наразі все наше майно залишилося там. У нашій квартирі жили військові. Як зараз – не знаю. Там залишилися наші старенькі батьки, яким по 70-80 років. Ми за них дуже хвилюємося, але вони виїжджати не хочуть, бо розуміють, що нікуди. Наша дитина втратила дім, ми втратили роботу, ми втратили все. Зараз перебуваємо на межі. Ми всі - хворі, нам потрібна психологічна допомога, тому що ми пережили таке… 

Я хочу, щоб війна, нарешті, закінчилася. Не хочеться жодних гучних перемог, святкувань. Хочеться, щоб це припинилося, щоб перестали гинути люди. І хочеться повернутися додому, навіть у ті свої розвалені стіни. Я готова все відновлювати, відбудовувати, аби лише бути вдома. Це і є моя мрія – повернутися додому. І, звичайно, мир.