Мені 51 рік. Живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Маю чоловіка. Він інвалід третьої групи. Діти мешкали окремо. Під час війни виїхали на Захід України. Ми залишилися, бо не могли покинути маму чоловіка.
Моя сестра мешкає в Чорнобаївці, а брат – у Новій Каховці. Вони зателефонували зранку 24 лютого і сказали, що почалася війна. Я не повірили в це. Поїхала на роботу. Коли почула сигнал повітряної тривоги, зрозуміла, що дійсно – війна.
Не було світла й води. Не стало грошей, та й у продажу нічого не було, бо росіяни пограбували магазини. Ми залишили кілька курок, а інших курей зарізали. Вирощували овочі на городі. Воду набирали із джерела. Готували на вулиці. Так і виживали.
Шокували обстріли. Будинок дітей постраждав. Росіяни ходили по вулицях і лякали людей. Ми боялися виходити з дому.
Було дуже приємно, коли в місто зайшли наші військові. Ми зустрічали їх з квітами. Плакали.
До війни я працювала кухаркою у дитячому садочку. Зараз дитсадки закриті. Я отримую дві треті частини від мінімальної зарплати.
Хочеться, щоб настав мир, щоб діти повернулися додому. Хочеться побачити усіх родичів. Мрію про відбудову країни. Хочу, щоб була робота.
