Ми мешкали в Луганську. У 2014 році, коли почалися вибухи, переїхали в Дніпро. Думали, що це на кілька тижнів - перечекати війну, і так до цього моменту залишилися й живемо тут. Коли почалася повномасштабна війна, я з дитиною виїжджала за кордон - до Краков, а через півтора року ми повернулися в Україну, до чоловіка. 

Все було страшне, ми боялися і за життя, і за здоров'я. Ми бачили швидкий наступ на Київ і боялися, що будуть дуже швидко окуповані території. 

Ми за попереднім досвідом знаємо, що таке окупація, чим вона страшна і чим вона загрожує. Я і чоловік ми дуже проукраїнські, нам було страшно, що ми можемо зазнати катувань. 

Ми з дитиною їхали три доби в плацкартному вагоні, але там на шість місць було 24 людини. У дівчат діти на руках, під ногами - одяг і домашні тварини. Було дуже страшно. Це був один з перших  евакуаційних потягів, в ньому вимикали світло, ми дуже довго стояли, довго перетинали кордон. У нас було дві зупинки, і на них волонтери чи просто звичайні українці організовували гаряче харчування, воду. Бо було багато маленьких дітей, а вода скінчилась дуже швидко, навіть технічна.

Я сподіваюсь, що українцям цей досвід даний для того, щоб зробити крок вперед. Крок не просто до перемоги, а до вищого розвитку. Ми досягнемо рівня і якості життя, як в Європі. Побувавши я в Європі, я можу порівняти: дійсно, якість життя там вища. Я б хотіла, щоб моя дитина в такому суспільстві проживала, де їй буде безпечно ввечері ходити на вулиці, де вона буде мати можливість розвитку, де її буде оточувати безпека. Я думаю, що це все в наших руках. Ми зробимо дуже великий потужний крок вперед, але залишилось перемогти.