Ховалися в кімнаті без вікон і обладнали підвал на всяк випадок – так сім'я Олександри Небеської переживала дні обстрілів. На щастя, будинок не постраждав від осколків снарядів.

Коли почалися перші обстріли, ми були в Донецьку. Нічого не віщувало біди, просто з дітьми поїхали в гості. І мені мама дзвонить: «Сашо, у нас почалися обстріли».

У Донецьку ще нічого про це ніхто не знав. Коли трошки все стихло, ми повернулися додому. Житло кидати не хотілося і господарство невелике було на той момент. Тому ми прийняли рішення, що будемо тут, що б не трапилося. Так, було дуже страшно і за себе, і в першу чергу за дітей.

Троє діток у мене, на той момент найстаршому було 14 років. Можна було поїхати, як усі, але страшно кудись було їхати, кидати своє житло і господарство. Ми виїжджали в Селідово до знайомих, коли особливо сильні були обстріли. Буквально день-два, потім поверталися.

Слава Богу, ні будинок, ні інші мої будівлі не постраждали. Сусідські були зачеплені осколковими і потрапляння було.

Під час обстрілів ми намагалися в будинку залишатися. Підвал у нас теж був підготовлений, вода, лопата, ломики стояли. Свічки ми туди віднесли і питну воду. Але мені здалося, що в підвалі ще страшніше, ніж в будинку. У нас є кімната без вікон повністю, і ми намагалися туди зайти, щоб навіть якщо потрапило, нас хоча б скло не порізало. Під матрацами там ховалися.

Звичайно, дуже проблематично на той момент було навіть виїхати в місто. Транспорту не було і не знали, куди можна було б поїхати.