Одна з нечисленних мешканок селища Піски поїхала, коли від її будинку залишилися одні руїни. Виїжджала під бомбардуванням на велосипеді.

До 2015 року я жила в селищі Піски. Коли війна почалася, ми в підвалах ховалися. А зараз Пісків немає, будинок розбили, так що мені ніде жити. Тоді в підвалах і ночували, і жили, і харчувалися чим могли... Людей залишилося чоловік десять таких, як я, що не встигли вибратися.

На мій будинок снаряд впав зверху, потрапив у спальню, а потім збоку впав. Загалом, розбили так, що тепер це не житловий будинок, а один фундамент залишився.

Виїжджала я на «лісапеді». На велосипед сіла, що могла взяти – ганчір’я навантажила і під бомбардуваннями вивозила. Потім по квартирах поневірялася.

Відчуваю безпеку, але все одно, стріляють кожен Божий день. Коли близько, коли далеко... Я сама живу, чоловік помер. Є син, але я його не бачу.