Ми з Маріуполя. Перебували там до квітня 2022. Жили у підвалі разом з маленькою трирічною дитиною. Ми хотіли виїжджати ще в перший день війни, але у нас не було машини. Якби вона була, ми б виїхали відразу. Довелося залишитися у Маріуполі надовго і шукати можливість виїхати. 

Ми жили на Лівому березі. Переїхали на 23-й мікрорайон: подумали, що там буде більш безпечно. І це рішення виявилося правильним, бо у наш будинок було пряме влучання. Дім загорівся, а ми залишилися живими. Навчилися готувати на багатті. Було дуже складно і страшно. 

Спочатку було потрясіння, але виявилось, що до всього можна звикнути. Ми не мились тиждень, або й два. Вода для приготування їжі у нас була. Добре, що ми переїхали до 23-го мікрарайону, там було джерело. Набирати воду було дуже небезпечно, там гинули люди, потрапляючи під обстріли. Ми зливали воду з системи опалення, щоб була технічна вода. Комусь було ще гірше, нам - ще більш-менш, бо ми були з водою. Люди до нас приходили, її просили. 

Всі маріупольці згуртувалися. У підвалі ділилися всім, чим можна було. Магазини були зачинені, але люди розбирали їжу, щоб хоч якось можна було вижити.

Ми у підвалі їли королівські креветки. Для мене це було приємним бонусом.

З моєї родини всі пороз'їжджались по різних містах і країнах. Хтось у Польщі, у Маріуполі залишилися тато і бабуся. Коли ми побачимось, невідомо.

Мій брат приїхав з Одеси і нас забрав. Було дуже страшно виїжджати, їхали довго через Запоріжжя. Певне залишимось тут, в Одесі. Певний час я приймала заспокійливі, довго не могла заснути. Зараз відновлююсь потихеньку. 

Сподіваюсь, що війна незабаром закінчиться. Я збираюсь шукати роботу, влаштовуватися. Хочу придбати квартиру, якщо держава буде виплачувати компенсації за втрачене житло.