Одинадцять діб Наталія з маленькою дитиною ховалася в підвалах Маріуполя. Зараз вона живе на Івано-Франківщині й мріє повернутися до рідного міста, де залишилися її батьки. 

2014 року ми вже бачили війну і не чекали, що вона буде така, як зараз. Думали, постріляють, та й усе. 23 лютого 2022 року моя дитина ще ходила до садочка. Усе було як завжди: ми йшли із садочка, заходили до магазинів, усе працювало. Ніщо не вказувало на те, що може статися. Я на той час не дуже й новини дивилася. Прийшли додому, повечеряли й лягли спати. Вранці збиралися йти до садочка. А о пів на третю ночі почули безперервні вибухи.

Бомбили страшенно, стріляли повсюди. А потім згорів сусідній будинок на чотири під’їзди. Зранку був дуже сильний вибух. Сказали, що впала авіабомба.

Ми перебралися до підвалу. Більше в квартирі не жили, бо було дуже страшно.

Я взяла тільки свій паспорт і одну сумку з дитячими домашніми речами. Думала, пересидимо й повернемося. Хто знав, що ми залишимося без житла? Що квартира згорить, а будинок знесуть?

Ми ховалися в підвалах 11 діб, з десятого березня. Спочатку я думала, що в підвалі безпечно, але побачила відео, та й люди розповідали, як цілі сім’ї гинули у підвалах.

Ми переїхали до іншого району. Усе, що в нас було, це продукти, які ми встигли купити в АТБ, а також морква та буряк з оптового ринку. Ще трохи картоплі було. Варили борщ, суп, макарони. На жаль, мішок з овочами і деякими нашими речами в нас вкрали, поки ми перебігали з одного підвалу до іншого.

Я тоді в такому відчаї була: переживала, що дитина буде їсти. Але вона не вередувала. По воду ходили до криниці неподалік. Ліків не було: тільки те, що я взяла з дому. Через розгубленість не взяла дитині навіть таблеток від температури.

Якось ми пішли до драмтеатру, щоб дізнатися, чи можна виїхати з міста. Там було багато людей, але ніхто нічого не знав. Це було ще до десятого березня. Там стояла одна вантажна машина, повна черствого хліба. Ми попросили в чоловіка, він дав один батон і одну булку. Ми розтягнути їх на деякий час.

21 березня у місті вже були окупанти. Чи давно вони були в нашому дворі - не скажу, бо останніми днями ми й носа не показували з підвалу.

Було дуже страшно: вночі ми чули, що просто біля будинку стоять і стріляють. А коли вийшли, то побачили, що там справді стояв танк чи щось таке, бо лежало багато гільз.

Люди розповіли, що окупанти говорили: «Потерпите еще немножко». А чого нам терпіти? Хіба їх хтось кликав?

Так от, вийшли ми з двору. У наш двір прильотів не було: все летіло далі, на Азовсталь. З того боку лунали страшні вибухи, все було в диму. Ми пройшли Спорт-Сіті та Метро. Аж до їхнього блокпосту. А за ним заправка була - там люди і збиралися. Під’їхав автобус, він вивозив людей безкоштовно. Привіз нас до Нікольського, у школу. Ми думали того самого дня поїхати звідти, але не було на чому.

На другий день треба було записуватися. Їхали, хто куди: в Ростов, Донецьк, Таганрог. Але ми хотіли на підконтрольну Україні територію. Наступного дня автобус довіз нас до Мангуша. Там ми пробули дві доби. А звідти нас підвезли до Бердянська. У Бердянську пробули чотири доби. Там були дві жінки, теж із Маріуполя, з машиною, але без водія. І ми з ними виїхали з Бердянська.

Тепер ми в Івано-Франківській області. Тут живе моя тітка, і мама моя звідси. Тітка прихистила нас у себе. Два тижні ми прожили в неї. Тоді вона знайшла нам інше житло, і ми переїхали.

Мені досі не віриться в це страхіття. Я бачила все на власні очі, але не вірю, що в мене більше немає житла, що повернутися немає куди. Що я вже рік не бачила своїх батьків, а такого ніколи в житті не було.

Батьки залишилися в Маріуполі, живуть у чужій хаті. А коли наші почнуть деокуповувати місто, де їм сховатися? Я дуже за них хвилююся.

Я мрію про те, щоб не гинули люди. Щоб не було такого, що у нас відбувається, щоб не було зрадників. Бо це страшно, коли живуть люди в нашій країні й зраджують її. Мрію, щоб був мир. Щоб діти ходили до школи, до садочка, як раніше. Щоб батьки працювали. Щоб у всіх було житло і люди не поневірялися. Щоб держава піклувалася про людей. Адже люди таке пережили і відчувають страх за своє майбутнє.

Так хочеться додому – туди, де я народилася й прожила 40 років, народила свою дитину. Сподіваюсь, місто відбудують і людям буде де жити.