Ми з селища Кам’янка Пологівського району. Були вдома. Зранку встали і почули, що війна. А вже з 3 березня попали в окупацію. Ніхто такого не очікував. 

І вибухи були, і стріляли, і по вулиці на танках їздили. І я бачила у вікно, як із танків розстріляли машину, бо вона не пропустила колону. А там сім’я була… 

Продуктів вже не було, ліків не було. Світло було і вода. Продукти потім почали привозити з Бердянська, але все було в декілька разів дорожче. Зараз там вже майже три тижні немає зв’язку.

Звісно, жити в окупації дуже тяжко морально. Рашисти ходили по хатах, все перевіряли. Через цю обстановку ми й виїхали. Донька вже була вся на нервах, і ми вирішили не чекати до останнього. Поїхали ще 7 квітня.

Зараз ми з донькою у Запоріжжі. Вже потроху відходимо від всього того, що було там, в окупації.

Ми взагалі думали, що все це - на пару тижнів. Тепер я вже не знаю, на що надіятися. Звісно, хочеться, щоб все скінчилось швидше і на нашу користь - щоб була Перемога. Сподіваємося на це.

Я мрію про мир і хочу повернутися якнайшвидше додому.