Спочатку ми сильно не надавали значення військовим діям. Думали, що це пройде, закінчиться якось. А коли почалися обстріли, стало страшно. У підвал переносили документи, шуби і матраци, гроші ховали в банках. І чекали, що буде. У будинку боялися сидіти, в городі теж. Звичайно, страшно.

Я інвалід, на двох паличках ходжу по дому. Хоча і друга група, але сама не можу ні в магазин сходити, нікуди. Поруч син живе, допомагає.

Коли його хотіли в армію призвати в 2019 році, я сильно боялася залишитися одна. Але у нього пальці на руках поранені і один ампутований, дали йому відстрочку до 2025 року. Шкода, що постійної роботи тут у нас немає, тому він працює, де доведеться.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, і цукор, і продукти, потім ще Норвезька допомога була "NRC". Будь - яка була для нас важлива, яка тільки була.

У нас і зараз стріляють, то тут, то там стрілянина. І вночі буває, і вдень. І невідомо, що буде. Страшно дуже. Ми майже на кордоні, тому всі люди тут живуть в напрузі.

Мрію тільки про те, щоб був мир. І більше нічого не треба.