Людмила Михайлівна з чоловіком за кілька років до війни повернулися з Іспанії на Батьківщину, щоб доглядати за літніми родичками. Однак на такі екстремальні умови існування не розраховували. Живучи в 20 хвилинах їзди від обласного центру, вони опинилися в розлуці з сином і онуками, яких бачать зараз вкрай рідко.

Перед війною ми з чоловіком 12 років жили в Іспанії. А потім залишили там все і приїхали сюди, щоб доглядати за свекрухою та її сестрою. Одній зараз 87 років, а другий 85. Кілька років звикали до цього життя, а потім почалися обстріли.

Ми в Петрівці не бачили жодного військового, тільки тих, що проїжджали. Але у нас стріляли. Гуркіт був сильний. Сусідні селища Артема і Нижньотепле сильно постраждали, а у нас потрапило на одну вулицю.

Над нашим будинком це все летіло, і так шарахне, що не знаєш, куди подітися. Але, слава Богу, жодного разу не потрапило, не зруйнувало. Тільки будинок тріснув, але все заклали.

У підвал думали ховатися кілька разів, але куди ми з бабусями старенькими... А якщо старий підвал завалить?

У підвал думали ховатися кілька разів, але куди ми з бабусями старенькими...

Син у Луганську живе всього в 20 хвилинах їзди від нас, але поїхати до нього і побачитися не можу. У мене там другий онук народився, але як у квітні його забрали з пологового будинку, я його і не бачила. І син не може до нас приїхати. Чоловікові операція належить на хребті, але де взяти грошей, навіть не знаю. А так, город є, перебитися можна. В принципі, якось тягнемо.

Мрію, щоб чоловік одужав і прийшов своїми ногами додому. Миру хочу і в Луганськ до дітей поїхати.