У перший день війни все змінилося. У Марганець прилетіли дві ракети — і з цього моменту почалася нова реальність.

Ми жили в підвалі на лежаках, робили швидкі перебіжки на кухню, щоб поїсти. У магазинах нічого не було, харчів не вистачало.

Навчання майже зупинилося. Перебої зі світлом означали відсутність тепла. Інколи ми спали між двох стін у будинку, але не завжди встигали спуститися в підвал. Постійний страх, що не встигнеш, став частиною життя.

Діти плакали так часто, що сльози висихали тільки уві сні. У підвал ми завжди брали своїх собачок і допомагали всім, кому могли.

У серпні 2022 року постріли з боку Енергодара стали настільки безперервними, що будинок трясло кожні кілька хвилин — повилітали вікна. Ми зрозуміли, що треба тікати.

Евакопоїзд, тривожні рюкзачки, нервозність, сльози, невідомість — так ми опинилися у Яремче. Але там нас ніхто не чекав.

У дітей почали загострюватися хронічні хвороби, з’явився енурез, роздратованість, небажання вчитися та спілкуватися з тими, хто не пережив того самого й не міг їх зрозуміти. Тепер нашими постійними супутниками стали психологи.

Одного разу ракета прилетіла так близько, що стіни затряслися, і всі вискочили в коридор зі своїми тривожними чемоданчиками. Розгубленість, невідомість, сльози — діти тулилися до мами, дивилися переляканими очима, не знаючи, що робити далі. Таких моментів було багато — і в перший день війни, і щоразу, коли поруч вибухало.

Але найболючішим було залишати рідний дім під обстрілами, з дитячими криками й сльозами, розуміючи, що це прощання назавжди.

Страх, замкнутість, відсутність апетиту, небажання вчитися, настороженість — усе це стало наслідками тієї реальності. У перші дні війни не вистачало їжі й ліків. Ми ділилися всім з сусідами та друзями, пізніше почали допомагати волонтери.

Кожна дитина взяла з дому свій талісман. Чи зможуть вони колись віддати його — невідомо. Але є в нас пес Патрон із медалькою за наші донати. Він став маленьким символом нашої віри, що попри все — ми вистоїмо!