Ми вимушено покинули рідне місто, виїжджали під обстрілами, не знаючи, чи матимемо шанс дістатися безпечного місця. Тепер мешкаємо в Одесі, але, на жаль, і тут війна відчувається щодня - тривоги, вибухи, постійне напруження.

У той ранок усе мало бути звичним: я збиралася на роботу, дитина готувалася до школи. Але ніхто вже нікуди не пішов. Світ змінився за кілька хвилин, і я намагалася не налякати дитину, хоча й сама не розуміла, що робити. У дитини було суцільне непорозуміння, розгубленість - як пояснити те, що неможливо збагнути навіть дорослим?

16 березня 2022 року я вийшла на вулицю подивитися маршрут, щоб зрозуміти, як нам виїжджати. І тоді побачила те, чого не забуду ніколи: тіла на вулиці, поховання просто на дитячих майданчиках. Страх змішався з шоком. Це був момент, коли стало зрозуміло - залишатися більше не можна.

Ми їхали в невідомість, під обстрілами, з думкою лише про одне: вижити і вберегти дитину. Але навіть тепер, коли ми ніби у безпечнішому місці, війна весь час поруч. І кожен день нагадує, що шлях додому ще довгий - але ми його дочекаємося.