Завгородня Софія, 10-б клас, ліцей № 183 "Фортуна"

Вчитель, що надихнув на написання — Кузнєцова Марія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це слово, яке боїться почути кожен і яке нам довелося усвідомити двадцять четвертого лютого. Ми виїжджали з рідних домівок. До родичів, друзів, за кордон. Усі чимось жертвували. Нас змусили.

Двадцять четвертого лютого о четвертій ранку, як і більшість, я солодко спала. І була зовсім дезорієнтована, кола забігла мама, аби будити. Перше, що спало думку, я проспала, але за вікном було надто темно. Я спитала: "Що сталося?". Відповідь: "На нас напали". У цей момент весь світ завалився.
Думки металися в голові, а все, що я брала в руки, відразу падало.

Усю дорогу були страшні затори. Ми більше стояли, чим їхали. Памʼятаю, як пролетів літак і все наче зупинилося. Ми всі замовкли, а в голові лише сцена із фільму "Перл Гарбор".

Цілий місяць в одному будинку нас жило одинадцять людей і четверо котів, а ще собака на вулиці у вольєрі. Потім нам на перетримку віддали із зруйнованої військової частини хомʼяка та шиншилу.

Першого квітня наші родичі виїхали за кордон, а ми переїхали в сусіднє село у квартиру, де жили наступні два місяці. Наступного дня після переїзду у мене був день народження, який залишиться назавжди в моїй памʼяті. Щоб якось змінити картинку, ми поїхали в найближчий магазин будівельних матеріалів, вибрали килим, тому що було дуже холодно, і поличку. Саме там мені подзвонив дядько, військовий, привітати зі святом.

Пам’ятаю, який був поганий зв’язок і ми тричі намагалися поговорити, але постійно дзвінок обривався. Потім виявилося, що в той день він був у Бучі.

Приблизно тобі ми вперше поїхали до бабусі. Якою страшною була дорога. Завалені мости, ями на дорогах від снарядів і самі снаряди, стирчащі із асфальту. Навколо було видно зруйновані домівки та долі.

У травні місяці ми повернулися додому. Такою рідною квартира ніколи не була. Ми були неймовірно щасливі і наче почали жити. На досить довгий час у нашому житті настав спокій. Цей період став проваллям спокійного життя, де ми не боялися.

Але тривало це до десятого жовтня. Тоді нам знову відкрилися очі. Війна продовжувалася, і ми в ній брали участь. 

Постійні обстріли, безсонні ночі, відключення почергово води, опалення та світла.

Така темна, холодна та довга зима. У перший блекаут у нас зовсім не було води, ні технічної, ні питної. Ми пішли на пошуки. У бюветі води не було як в аптеці, та магазині біля дому. Єдина бочка з водою була в кондитерській лавці, куди вже стояла черга на вулицю. Води лишалося літрів двадцять, а людей в тричі більше. Завжди пам’ятатиму вигляд мого району в той день: темні, безжиттєві будинки, холод і сльота під ногами.

Зараз ми пристосовуємося. Ходимо до школи. Гуляємо із друзями. Намагаємося мати “звичайне” життя. Важко. Непросто поєднувати в собі любов до життя та ненависть до ворога, спокій у серці та тривогу в душі. Невимовно болить серце за Дніпро, Харків, Суми, Запоріжжя, за всіх людей, постраждалих у цій війні: за наших військовий і цивільних, за дітей...

Я пам’ятаю перші “шахеди” і першу балістику, пам’ятаю звук міномета і проїжджаючу колону нашої техніки. Пам’ятаю вигляд траси Київ-Житомир і зруйнований будинок із колискою. Я пам’ятаю забагато й замало одночасно.

Це мій шлях.