Гучанова Поліна, 9-а клас, Харківський ліцей №172

Вчитель, що надихнув на написання — Вакуленко Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Яким є мій шлях у цій війні?

Слово «війна» у мене завжди асоціювалось зі старими документальними фільмами, що їх так любив дивитися дідусь, але ніяк не з тим, що стане життям. Воно об’єднувалось із щоденними репортажами на екрані й питанням: «Це ж не дійде до нас, правда?».

Спогади про перші години обстрілів і досі пришвидшують серцебиття і примушують зупинитися. Страх, що був, здавалося, тільки сюжетом кошмарних снів і ніколи не перетне ці кордони, прийшов до реальності.

Навколо вибухи, будинок хитається через ударні хвилі, зв'язку немає ніякого, а я і три слова не можу зв’язати, бо плачу. Перелякані очі домашніх тваринок, яких взяли в укриття з собою.

Покриті пилюкою парти, на яких доводилося сидіти. Вранці того четверга я вперше за життя побачила схід сонця. Тоді в підвалі сиділа сім’я з малим хлопчиком, який вважав, що то на вулиці фейєрверки, і ніяк не розумів, чому його не пускали назовні подивитись. 

Досі пригадуються люди, що йдуть по узбіччю з валізами, довжелезні колони автівок, набиті людьми, солдати, що охороняють мости, і страх заплющити очі.

Дорога до села, яка завжди займала менше години, для мене тяглася вічністю. І, не зважаючи на яскраве сонце, було холодно всередині. Перші місяці з величезними чергами в магазин, на вулиці, по холоду, і зі згущеним молоком в каві, замість звичайного, бо його не було. Гучна залізниця, що змушує здригатись. Гелікоптери і літаки, що пролітають з жахливим гуркотом, просто над дахом. І вибухи. Вночі, під час обстрілів, в коридорі я опинялась раніше, ніж встигала прокинутись і зрозуміти, що відбувається. Переживання за знайомих і рідних, які залишались вдома. Це досі яскрава і свіжа пляма в моїй пам’яті.

Але завжди залишалось те, що лякало найбільше – я не могла нічого вдіяти.

Вперше приїхавши додому, побачити розвалений, зруйнований район, в якому зростала, здавалось чимось неможливим.

Вітрини магазинів, в які так любила ходити з друзями, що тепер стоять зашиті деревом, дірки в стінах школи, побиті снарядами пусті дороги, і дитячий майданчик з воронкою. Відчувала себе безпомічною. Ніби дивилась на чергове фото з новин, але тепер то була не цифрова картинка, а дійсність, яку я побачила на власні очі й до якої могла доторкнутись своїми руками.

А тоді зрозуміла: не можеш спати через обстріли, боляче на душі або маєш що сказати – пиши вірші. Рими тебе відчувають, якщо даси їм змогу.

І ось, коли вже сплинула тисяча днів, від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, встигнувши спочатку повернутися додому в Харків, а тоді опинитися у Львові, я досі боюсь своєї безпорадності. Та тепер я розумію, що маю робити – вистояти і не впасти. Цей темний шлях, він і продовжується. І не відомо, чи видно йому кінець, та

я маю призначення – поширювати мистецтво заради тих, хто цього вже не зробить.

Для тих, хто поклав своє життя задля незалежності, задля культури. Росія щодня намагається вбити не просто людей, а націю, що не вдалось їм зробити раніше і не вдасться зараз. І не важливо, чи мені п’ятнадцять і я не можу на щось вплинути: я повинна намагатися задля себе, бо в середині досі є мала дівчинка, яка чула про війну лише по телебаченню. І маю надію, що мій шлях у цій війні приведе до того, що всі діти нашої держави матимуть те саме. Людина таке створіння, що має здатність звикнути до всього, навіть якщо це щоденна загроза смерті, та ми не маємо вважати це за норму. Всі від народження мають право на спокій та мир. Не всі розуміють це, поки не втратять.

Кожний із нас має свій шлях у цій війні, який приведе до перемоги!