Вакуленко Святослав, 1 курс, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла до нас несподівано. Я прокинувся вранці, як зазвичай, з думками про школу, уроки та друзів. Ніхто з нас не уявляв, що звичне життя може змінитися так швидко. Через кілька годин після початку війни сусідка постукала в двері. Я чув, як вона кричала щось про обстріли. Спочатку я не зрозумів, про що йдеться. Це здавалося неймовірним.

Моя мама в той момент готувала сніданок, а тато ще не повернувся з роботи. Я взяв телефон, щоб подзвонити йому, але зв'язок уже почав пропадати. Враження від того, що в країні почалася війна, спочатку здавалося далекою реальністю. Я думав, що все це — поганий сон. Але коли на вулиці почулися вибухи, зрозумів: це справжня катастрофа.

Мама почала збирати речі, а я просто сидів і не знав, що робити.

Я відчував, як серце калатає в грудях, коли вона казала, що потрібно спуститися в підвал. Я ніколи не думав, що мені доведеться ховатися від ракет у власному домі. У підвалі нас було багато — сусіди, діти, дорослі. Діти плакали, а дорослі намагалися заспокоїти всіх. Я просто сидів, притискаючи до себе свій телефон, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Час минув, а зв’язок з рідними, з друзями, з усім звичним життям пропадав. Мій телефон не ловив сигналу, і це дуже лякало.

Я не міг дізнатися, що роблять мої друзі, чи всі вони в безпеці. Всі ці думки були важкими, і мені було страшно. Я сидів у кутку, спостерігаючи за дорослими, які намагалися зберегти спокій. Тоді я не розумів, чому це важливо, але згодом зрозумів: у таких ситуаціях паніка — це найгірше, що може статися.

Перші дні війни були важкими. Постійні обстріли, повітряні тривоги. Кожен раз, коли я чув звук, подібний до вибуху, моє серце зупинялося.

Я згадував, як ми з друзями сміялися на перервах, обговорювали уроки та планували спільні проекти. Тепер все це здавалося так далеким. 

Наша родина сиділа в підвалі, а над нами гриміли вибухи. Я не міг у це повірити.

Коли в підвалі було затишно, я уявляв, як ми з однокласниками сидимо за партою, пишемо контрольні, сміємося. Здавалось, ніколи не зможу повернутися до такого життя. Часом, у моменти тиші між вибухами, я мріяв про те, як все відновиться. Хоча я і боявся за майбутнє, в мені зростав спогад про школу, друзів і спільні прогулянки. Я хотів повернутися до звичного життя, де немає страху, де можна просто вчитися й мріяти про щось хороше.

Ця війна тривала, але я знав: ми вистоїмо. І коли закінчиться цей жах, я знову піду до школи, зустрінуся з друзями і зможу говорити про уроки, як раніше. Сподівання на краще стало моєю єдиною опорою в ці темні часи.