Я дізналася про початок війни з дзвінка від колеги о 5:00 ранку. За півтори години я вже була на робочому місці. Близько 11-ї я почула і побачила вибухи біля антонівського мосту. Я живу в Херсоні.      

У перші тижні вторгнення та окупації доводилося стояти у величезних чергах за усім: ліки, побутові речі, продукти, готівка з банкоматів. Мене шокували солдати зі зброєю, які прийшли до нашого двору багатоповерхового будинку та сіли біля мого сина з його друзями (синові було 13). Страх застигав у мене, коли я спостерігала за цим з 5-го поверху.

Мене турбувала відсутність ліків, які мені потрібно приймати щодня. Я телефонувала друзям, просила дивитися в аптеках, шукала волонтерів, які привозили ліки. Також не було цукру, м'яса, хліба у магазинах. Ми стали вимушеними переселенцями. Намагалися виїхати 3 рази. Два рази поверталися, бо запізнювалися - дорогу перекривали. Третій раз виїхали через Василівку, чекали виїзду 5 днів. Тепер живемо разом з родичами. Вивезли свою кішку, а у місті, де зараз проживаємо, прихистили ще одну.

Є такі моменти, через які я не можу не заплакати. Це жовто-блакитні стрічки на голках дерев, на заборах. Це пісня "Ой у лузі червона калина" у виконанні дитячого хору. Це наші солдати, які зустрічали нас після окупації.

Зараз роботи немає, дуже здоров'я погане. До війни працювала головним енергетиком на підприємстві 10 років. З квітня 2023 я волонтер у громадському об'єднанні, а осінню та зимою в'язала шкарпетки для захисників.

Про початок війни мене нагадують чорні пакети для сміття. Нам не було чим заклеювати вікна. Ми розробляли пакети та ними закривалися. Тому для сміття я зараз купую різнокольорові.